Мері Горн - На грані, Мері Горн

Віолетта

Я шоковано дивилася на Захара. Моє серце стукалося із шаленою швидкість. Дві новини за день.

— Це хороша думка, — сказав Вячеслав посміхаючись, — Думаю, з початком осені ти зможеш вступити. 

— Я говорив стосовно цього із Андрієм. Він сказав що якщо я вивчу матеріал за перший семестр першого курсу то можу з легкістю через два тижні здати екзамен і вступити на другу половину.

Захар був впертим. І зараз я відчувала це. Не знаю чи мала б я втручатися, але...

— Мені пропонували роботу в місті де я навчалася. Не хочу звичайно ж втручатися, але в разі чого я зможу допомогти Захарові.

Хлопець глянув на мене і вдячно всміхнувся.

— Гаразд. Але ти пройдеш обстеження в лікарні і я пораджуся з лікарями. Якщо Віолетта сама приречила себе на це, то я не проти. Що скажеш, кохана?— він глянув на Маряну а та тільки посміхнулася.

— Як і будь яка мати я не хочу тебе відпускати. Але, якщо ти справді цього хочеш то я рада. І справді якщо лікарі не скажуть про можливі проблеми через це навчання то я також не проти. Я шалено рада що ти вирішив...стати знову позитивним.

Вона посміхнулася а тоді поставила долоню на його руку. Після вечері ми опинилися знову у кімнаті Захара

— Вирішив у мене роботу забрати, — піджартувала я коли він сів.

— Ти декілька хвилин назад власноруч прирекла себе на мою компанію. Уявляєш це?

Я закотила очі.

— Чому ж прирекла?

Хлопець знизив плечима.

— Ну...ти ж наче не хотіла працювати в місті. 

— З чого ти взяв? — спитала я відкриваючи ампулу.

— Ну мабуть тому що якби хотіла, то залишилася б у місті. 

Я знизила плечима.

— Думки можуть змінюватися. І ти- ідеальний цьому приклад. 

Він посміхнувся. Я зробила все що повинна опісля взяла свою куртку але раптом зупинилася дивлячись на Захара котрий вже лежав у ліжку.

— Можна питання? 

— Наче якщо я скажу ні то ти його не задаси, —  казав він піднявши брову.

— Ой. Якої ти хорошої про мене думки. — я похитала головою але все ж перейшла до суті одягаючи куртку, — Чому саме лікар? Хтось же казав що вони монстри у халатах.

— Я так не казав. 

— Але як мінімум щось схоже думав. То все ж?

Захар прикусив нижню губу.

— Я залишу відповідь при собі. 

— Але так не можна, — сказала я склавши руки в боки.

— Чому?

— Я три дні думала що за сюрприз ти готуєш батькам. А тепер хочеш знову залишити мене без відповіді.

Захар хмикнув.

— Ця відповідь стосується особисто мене. Можеш думати що ти також в думках фігуруєш.

Я посміхнулася тягнучись до шапки

— Хочеш сказати, що я вразила тебе своїм професіоналізмом?

— Хочу сказати що я через декілька років можу втерти тобі ніс. Ти ж медсестра а я лікар.

Він підморгнув а я ахнула.

— Ну ти і жук. 

— А можна щось оригінальніше? Чую цю фразу за день вже не вперше.

Я покривилася йому а хлопець засміявся і перевівся в сидяче положення.

— Ти моментами така смішна.

— Я? Смішна?

— Так. Наприклад зараз ти дуууже смішна.

Я склала руки в боки а тоді посміхнулася придумавши помсту.

— Ну зараз ти мені поплатишся, — сказала я і підійшовши почала лоскотати його сівши біля нього.

Цього разу він виявився хитрішим. Один рух Захара і я опинилася під ним. 

— Він похитав головою.

— Я тепер більше підготований.

Сказавши це я зрозуміла що він має на увазі худі. Я хитро посміхнулася.

— А хто сказав що я не можу залізти під твій захист?

Я потягнулася руками до його светра. Він дивився мені в очі а я не могла відірвати від нього своїх.

Раптом хлопець опустився на міліметр і наші губи торкнулися. Дивно було, що я замість того щоб знову ж таки відштовхнути хлопця відповіла на нього. Що зі мною твориться? Враження що я цілуюся з всіма кому не лінь...

— І про який захист ти говорила? — спитав Захар а я хмикнула перед тим як на міліметр відсторонитися.

— Ти перший почав.

 Захар посміхнувся перш ніж знову мене поцілувати 

— Віолетто, я твоїм батькам тортик залишила, — почувся голос Маряни з коридору і Захар вчасно повернувся на бік впавши біля мене на ліжко коли двері відчинилися і зайшла Маряна, — Візьмеш, гаразд?

Вона глянула на нас і нахмурилася.

— А що ви...робите?

Ой Боже, а про що вона щойно подумала? Якщо про те про що і я подумала що вона подумала то мені шалено соромно! 

— Ми...Віолетта допомагає мені матеріал вивчити. Вона ж у медичному вчилася, — ляпнув Захар а я сіла і закивала головою.

— Так, я вже хотіла іти а ваш син так сильно захотів вчитися...

Захар пустив смішок і я непомітно штовхнула  своєю ногою об його.

— А чому тоді лежачи на ліжку?

— А це...щоб не підглядав. Знаєте, дивиться у білу стелю і точно не підгляне бо не побачить нічого.

Маряна засміялася і ми з Захаром підтримали її сміх.

— А ти чому разом із ним?

— А я....а чому я з тобою, — я глянула на Захара.

Ніколи ще стільки відмашок не придумувала в секунду.

— А ти...— почав він махаючи рукою.

— А, точно. А він не вірить що я це все памятаю. Тому щоб було по чесному я разом з ним лягла.

— Ну це логічно, а чому в одязі? — спитала Маряна посміхаючись.

— Мамо, що за дивні запитання. Віолетта ж сказала що збиралася іти. Вже одягнулася а мені...саме в цей момент прийшла ця чудова думка. Ну ти ж знаєш, гарні думки ...(я пошепки додала ''і дурні також'') приходять неочікувано. От вона і зупинилася на декілька секунд.

— Так, буквально на декілька секунд.

— І як? — спитала жінка.

— Неймовірно. Матеріал котрий він опрацював знає чудово.

Маряна кивнула головою а тоді посміхнулася і покрокувала до дверей.

— Ну, не буду заважати. Захар, сонце моє котре вчитися так сильно хоче, помаду із губ зітреш.

Маряна зачинила двері і ми почули її сміх. Я глянула на Захара котрий почав терти свої губи. Господи як же соромно.