Жюль Верн - Таємничий острів

— Ми спустилися поки що на одну третину висоти цього кряжа, — зауважив Герберт.

— так, приблизно на третину, — підтвердив Сайрес. — Ми пройшли футів сто від входу, а коли здолаємо ще сто футів, то можливо…

— Де ж собака? — стривожено вигукнув Наб, перебиваючи хазяїна.

Обійшли всю печеру, Топа в ній не знайшли.

— Напевно, вперед побіг, — зробив припущення Пенкроф.

— Ходімо за ним, — сказав Сайрес Сміт. Усі рушили далі. Інженер уважно стежив за численними звивинами проходу і без особливих зусиль визначив, що, незважаючи ні на що, загальний його напрямок зберігається: він веде до моря.

Колоністи опустилися ще на п’ятдесят футів, рахуючи прямовисно, і раптом увагу їхню привернули якісь віддалені звуки, що долинали з глибини проходу. Всі зупинилися, прислухалися. Звуки ці відтворювались кам’яним коридором зовсім чітко, немов через слухавку.

— Це Топ гавкає! — вигукнув Герберт.

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Ще й як гавкає! Просто розлютився наш славний пес!

— У нас є зброя — куті залізом палиці, — сказав Сайрес Сміт. — Тримаймося напоготові. Вперед!

— Усе цікавіше стає! — прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно хитнув головою.

Сайрес Сміт і його супутники кинулися на допомогу Топу. Гавкіт його ставав виразнішим. І в цьому уривчастому гавканні відчувалася якась незвичайна лють. Можливо, пес схопився з якою-небудь твариною, випадково потривоживши її в лігвищі? Схвильовані мандрівники зовсім не думали про небезпеку, яка, можливо, загрожувала їм. Вони вже не просто спускалися, вони котилися по слизькому дну каналу і, опинившись за кілька секунд на п’ятдесят футів нижче, побачили Топа.

У цьому місці прохід виводив у велику і дуже красиву печеру, де нишпорив Топ, заливаючись лютим гавкотом. Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, висвітлювали всі виступи і западини гранітних стін, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши куті залізом кілки, приготувалися зустріти будь-якого ворога. Але величезна печера виявилася порожньою. Мандрівники обстежували її уздовж і впоперек — у ній не було жодної живої істоти. А Топ гавкав так само несамовито. Ні ласками, ні погрозами його не могли втихомирити.

— Мабуть, тут є де-небудь вихід, через який озерна вода стікала в море, — сказав інженер.

— Та напевно є, — погодився Пенкроф. — Обережніше, друзі! Як би нам не провалитися в яму.

— Топе, шукай, шукай! — крикнув Сайрес Сміт. Собака стрепенувся і, кинувшись у далекий кінець печери, загавкав там ще голосніше.

Колоністи вирушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили чорний провал, що зяяв у граніті. Безумовно, туди й стікала вода, яка ще зовсім недавно пробігала усередині кам’яного кряжа, але цей стік уже не являв собою коридор з похилим схилом, а справжній колодязь, і проникнути в нього було неможливо.

Нахиливши над отвором колодязя смолоскипи, все-одно нічого там не могли розрізнити. Сайрес Сміт взяв одну з палаючих гілок і кинув її в зяючу прірву. Смолиста гілка, розгорівшись ще більше від швидкого падіння, освітила колодязь зсередини, і знову мандрівники нічого не побачили. Потім полум’я, затріпотівши, згасло — мабуть, гілка торкнулася води, значить досягла моря.

Порахувавши, скільки секунд тривало падіння гілки, Сайрес Сміт визначив, що глибина колодязя дорівнює приблизно дев’яносто футів.

Отже, підлога гранітної печери знаходилася на висоті дев’яноста футів над рівнем моря.

— Ось і житло для нас, — сказав Сайрес Сміт.

— Але ж у ньому, мабуть, жила якась тварина, — зауважив Гедеон Спілет, — він не вдовольнив своєї цікавості.

— Ну що ж, колишній хазяїн — амфібія або інша істота — поступилася нам місцем, а сама побігла через колодязь, — відповів інженер.

— А все-таки хотілося б мені побувати тут на місці Топа чверть години тому, — розмірковував моряк. — Адже не даремно ж пес так гавкав!

Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і якби його товариші стояли в ту хвилину ближче, вони почули б, як він сказав напівголосно:

— так, думається мені, Топу багато чого відомо. Значно більше, ніж нам!

Виявилося, що знайдена печера відповідає майже усім вимогам колоністів. За примхою долі, якій прийшла на допомогу незвичайна проникливість їхнього керівника, колоністи знайшли велику печеру, розміри якої вони ще не могли визначити при тьмяному світлі смолоскипів, але, безумовно, її неважко було розділити цегляними перегородками на кілька «кімнат», і в них вийшов би якщо не справжній будинок, то принаймні просторий притулок. Вода з нього пішла і вже ніколи не повернеться. Місце було вільне.

Правда, ще залишалися дві перешкоди: як освітити величезний грот, схований у гранітному кряжі, і як зробити вхід до нього доступнішим? Прорубати отвір угорі нічого було й думати — занадто велика товща граніту лежала над склепінням. Але, якщо вдасться пробити вікно в передній стіні, зверненій до моря? Спускаючись підземним коридором, Сайрес Сміт приблизно визначив його нахил, а отже, й довжину, і тепер думав, що передня стіна печери не повинна бути надто товстою. А якщо зможуть прорубати в ній вікна, то проб’ють і двері, зроблять зовнішні сходи, а тоді й вхід стане зручнішим.

Інженер поділився своїми задумами з товаришами.

— так що ж, містере Сайрес, — за роботу! — відповів Пенкроф. — Кирка при мені. Запевняємо, віконце ми прорубаємо. Де треба бити?

— Осьде, — відповів інженер і вказав силачу Пенкрофу на досить глибоку западину, завдяки якій товщина стіни в цьому місці безперечно зменшилася.

Пенкроф взявся при світлі смолоскипів довбати киркою; довкола нього віялом сипалися осколки каменю, з-під кирки вилітали іскри. Через півгодини його змінив Наб, а після Наба киркою озброївся Гедеон Спілет.

Робота тривала вже другу годину, і виникали побоювання, що киркою не продовбаєш граніту, але раптом останній удар, зроблений Гедеоном Спілетом, пробив стіну, і кирка випала назовні.

— Ура! Ура! Ще раз ура! — крикнув Пенкроф.

Товщина стіни не перевищувала трьох футів.

Сайрес Сміт подивився в отвір, пробитий на висоті дев’яноста футів. Він побачив піщану смугу берега, острівець Порятунку, безмежний простір океану.

Граніт суттєво постраждав — отвір вийшов досить широкий, до печери полилися потоки світла, і колоністам відкрилося величне видовище.

Ліворуч печера мала не більше тридцяти футів заввишки і стільки ж завширшки, а завдовжки — сто футів; зате права її частина була величезна; гранітне склепіння згиналося там округлим куполом на висоті більш ніж дев’яносто футів. Подекуди в примхливому безладді здіймалися гранітні колони, що підтримували стелю, немов у головному боковому вівтарі собору. Цей купол спирався з боків на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними півколами, то високими стрільчатими арками, що йшли вдалину темними прольотами. Його розрубувало безліч виступів, схожих на ліпні прикраси. Він вражав своєрідним і мальовничим сполученням рис, характерних для візантійської, романської та готичної архітектури. Печера здавалася палацом, спорудженим