Жюль Верн - Таємничий острів

За його розрахунками, ліана повинна була горіти хвилин двадцять п’ять; і дійсно, за двадцять п’ять хвилин пролунав вибух потужної сили. Здавалося, здригнувся весь острів до самих своїх надр. У повітря фонтаном злетіло каміння, неначе під час виверження вулкана. Від струсу землі й повітря захиталися кам’яні брили, нагромаджені одна на одну в Нетрях. Колоністів, хоча вони знаходилися за дві милі від місця вибуху, жбурнуло на землю.

Вони підхопилися, вибігли зі свого притулку і, піднявшись на плато Круговиду, помчали до того місця на березі озера, де відбувся вибух…

А тільки-но вони добігли, від захвату тричі прокричали «ура». У гранітному березі озера зяяла широка пробоїна! Вируючи і пінячись, виривався з неї на плато швидкий потік і, досягши краю плоскогір’я, з висоти трьохсот футів падав на берег моря!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Пенкроф більше не сумнівається. — Колишній водостік. — Підземний хід. — Крізь гранітний кряж. — Топ зник. — Центральна печера. — Нижній колодязь. — Таємниця. — Удари кирки. — Повернення

Отже, задуми Сайреса Сміта здійснилися, але, за звичкою, він нічим не виявив свого задоволення і, застигши нерухомо, міцно стиснувши губи, — мовчки дивився на незвичайне видовище. Наб стрибав із радості, а Пенкроф, хитаючи головою, бурмотів:

— От так штука! Здорово працює наш інженер!

Справді, вибух зробив разючу дію. Вихід для води був такий широкий, що тепер з озера виливалося втроє більше води, ніж через старий стік. І не дивно, що невдовзі після вибуху рівень озера понизився не менше ніж на два фути.

Колоністи повернулися до Нетрів, прихопили кирки, коли, палиці, куті залізом, кресало і трут і знову вирушили до озера. Топ супроводжував їх. Дорогою моряк не міг не поділитися думкою, яка його вразила:

— А знаєте, містере Сайрес, ви приготували таку симпатичну настоянку, що, мабуть, можете підірвати весь острів.

— Цілком правильно, Пенкрофе. І острів, і материки, і всю землю, — відповів Сайрес Сміт. — Уся справа тільки в кількості.

— А чи не можна вжити цей ваш нітрогліцерин для рушничних зарядів? — запитав моряк.

— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин — вибухова речовина занадто великої руйнівної сили. Але нам неважко буде виготовити бавовняний або навіть звичайний порох, оскільки у нас є азотна кислота, селітра і вугілля. Погано тільки, що рушниць у нас немає.

— Ну, містере Сайрес, — заперечив моряк, — ви вже постарайтеся, будь ласка.

Як видно, Пенкроф рішуче викреслив слово «неможливо» зі словника мешканців острова Лінкольна.

Досягти плато Круговиду, колоністи направилися на той бік озера, де знаходився старий стік, — тепер він мав оголитися, і, оскільки вода більше не бігла в нього, мабуть, неважко було проникнути туди і подивитися, що там робиться.

Кілька хвилин потому колоністи вже досягли південного боку озера. Кинувши на нього погляд, вони переконалися, що бажана мета досягнута.

Справді, у гранітному березі, тепер уже вище рівня води, виднівся отвір стоку, який вони так довго шукали. Вузький виступ берега, що оголився, дозволив дістатися до нього. Ширина отвору була приблизно двадцять футів, а висота — тільки два фути, — це скидалося на отвір стічної труби, яка чорніє за ґратами на краю тротуару. Отже, проникнути в цей підземний канал виявилося нелегко, але Наб і Пенкроф узялися за кирки, і через якусь годину туди вже можна було увійти.

Інженер підійшов до стоку і, вдивившись, переконався, що спочатку він іде вниз з ухилом не більше ніж тридцять — тридцять п’ять градусів. Виходить, не так уже важко буде спуститися по ньому і, якщо крутість схилу не збільшується, дістатися до самого моря. Цілком можливо, що всередині гранітного кряжа виявиться велика печера, якою вдасться скористатися.

— Ну як, містере Сміт? Чого ж ми чекаємо? — запитав моряк, який нетерпляче прагнув проникнути в темний прохід. — Дивіться, Топ уже побіг туди!

— Чудово, — відповів інженер. — Треба, одначе, посвітити. Набе, йди-но, наріж соснових гілок.

Наб і Герберт побігли до найближчого гайка і незабаром повернулися з оберемком смолистих гілок, з яких вони відразу зробили щось схоже на смолоскипи. За допомогою кресала запалили їх, і колоністи на чолі із Сайресом Смітом рушили темним підземним проходом, по якому ще так недавно спрямовувалася зайва вода озера.

Всупереч побоюванням наших дослідників прохід розширювався, і незабаром уже не потрібно було нахилятися при спуску. Але гранітне русло, шліфоване водою цілу вічність, стало слизьким, і падіння тут загрожувало травмами. Тому вони зв’язали себе один з одним мотузкою, як це робиться при сходженні на вершини гір. На щастя, спуск полегшували кам’яні виступи, що траплялися під ногами, схожі на сходинки. Краплі води, які ще соталися по граніту, переливалися при світлі смолоскипів усіма барвами веселки, і здавалося, що з темного склепіння звисають незліченні сталактити. Інженер уважно оглядав чорні гладкі стіни підземного проходу. Жодного нашарування, жодної тріщини! Незвичайно щільна, дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід, мабуть, існував з часів виникнення острова. Зрозуміло, не вода проклала собі цей шлях. Швидше за все, гранітний кряж пробила рука самого Плутона, а не Нептуна, — на стінках проходу виднілися сліди вулканічних поштовхів, ще не зовсім згладжені водою.

Мандрівники просувалися дуже повільно. Усі мовчали, тому що переживали мимовільне хвилювання, опускаючись в надра кам’яного кряжа, куди, швидше за все, вперше проникла людина, і, можливо, не одному з них спадало на думку, що в якому-небудь темному закутку цього підземного каналу, що сполучається з океаном, зачаївся спрут або інший велетенський головоногий. Потрібно було просуватися дуже обережно.

Втім, попереду маленького загону дослідників біг Топ, і вони покладалися на його чуття і кмітливість: у випадку небезпеки він підняв би тривогу.

Спустившись звивистим проходом футів на сто, Сайрес Сміт, який очолював їх, зупинився. Супутники підійшли до нього. У цьому місці прохід, розширюючись, утворював невелику печеру. З кам’яного її склепіння падали краплі води, але вони потрапили сюди не внаслідок просочування з озера через тріщини в граніті, — то просто були ще свіжі сліди потоку, який так довго біг отут. У вологому повітрі не відчувалося ніяких тлінних випарів.

Ну, дорогий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ось вам і притулок, досить відокремлений і прекрасно схований у гірських надрах. Шкода тільки, що жити в ньому не можна.

— Чому не можна? — запитав Пенкроф.

— Тісно і темно.

— А хіба ми не можемо його розширити і пробити стінку, щоб пропустити сюди світло і повітря? — здивувався моряк. Він тепер рішуче ні в чому не знав сумнівів.

— Ходімо далі, — сказав Сайрес Сміт, — продовжимо розвідку. Коли спустимося нижче, може з’ясуватися, що природа позбавила нас від зайвих