Агата Крісті - Убивства за абеткою

Він хвилину мовчав.

– Звісно, вона помилялась. Я це доволі швидко зрозумів. Я не був тим, хто може піти далеко в житті. Завжди коїв дурниці – робив із себе посміховисько. І я був несміливий, боявся людей. Мені було погано в школі. Дізнавшись мої імена, хлопці дражнили мене… Мені погано давалася наука, ігри, робота – все.

Він похитав головою.

– Лише добре, що бідна мама померла. Вона була б розчарована… Навіть у комерційному коледжі я був тупим – найдовше вчився друкувати й стенографувати. Та все ж я не почувався тупим – якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Він благально глянув на співбесідника.

– Я знаю, що ви маєте на увазі, – сказав Пуаро. – Продовжуйте.

– Просто було відчуття, що всі інші думають, що я тупий. Це дуже паралізує. Так само було потім в офісі.

– І пізніше, вже на війні? – підказав Пуаро.

Раптом обличчя містера Каста засяяло.

– Знаєте, – сказав він, – мені подобалася війна. Так справді було. Я вперше почувався таким само, як інші. Ми всі були в такому ж становищі. І я був не гіршим за будь-кого.

Його усмішка зникла.

– А потім я отримав те поранення в голову. Дуже незначне. Але виявилося, що в мене напади… Я, звісно, завжди знав, що були випадки, коли я не повністю усвідомлював те, що роблю. Провали, розумієте. І, звісно, раз чи двічі падав. Але я справді не думаю, що їм варто було звільняти мене через це. Ні, не думаю, що це було правильно.

– А потім? – запитав Пуаро.

– Я отримав місце службовця. Звісно, під час війни можна було отримати добрі гроші. Та й після війни не все було аж так погано. Звісно, менша зарплата… я не просувався. Мене завжди обминало підвищення по службі. Стало дуже важко – справді дуже важко… Особливо коли почалася криза. Сказати вам правду, я заледве зводив кінці з кінцями (а службовцю треба виглядати презентабельно), коли отримав пропозицію на цю панчішну роботу. Зарплата й комісійні!

Пуаро м’яко сказав:

– Але ви ж усвідомлюєте, що фірма, яка, як ви стверджуєте, найняла вас, заперечує цей факт?

Містер Каст знову став схвильованим.

– Це тому, що вони у змові, вони вочевидь змовилися, – продовжував він. – У мене є письмові свідчення – письмові свідчення. Я маю їхні листи, де мені дають інструкції щодо того, в які місця мені їхати, і список людей, яких навідати.

– Не письмові свідчення, а надруковані.

– Це одне й те ж. Природно, що у великій фірмі оптові постачальники друкують свої листи.

– Хіба ви не знаєте, містере Каст, що друкарську машинку можна визначити? Усі ті листи були надруковані на одній і тій самій машинці.

– Що з того?

– І та машинка була ваша власна – її знайшли у вашій кімнаті.

– Фірма прислала її мені на початку моєї роботи.

– Так, але ці листи були отримані пізніше. Отже, скидається на те, що ви друкували їх самі й відправляли їх собі?

– Ні, ні! Це частина змови проти мене!

Раптом він додав:

– Крім того, їхні листи були б написані машинкою одного типу.

– Одного типу, але фактично не тією самою машинкою.

Містер Каст уперто повторив:

– Це змова!

– І довідники «АВС», які було знайдено в буфеті?

– Я нічого про них не знаю. Я думав, що це все були панчохи.

– Чому ви відмітили ім’я місіс Ашер у тому першому списку людей із Андовера?

– Тому що я вирішив почати з неї. Потрібно звідкись починати.

– Так, це правда. Потрібно звідкись починати.

– Я не те мав на увазі! – сказав містер Каст. – Я не те мав на увазі, що думаєте ви!

– Але ви знаєте, що я маю на увазі?

Містер Каст не сказав нічого. Він тремтів.

– Я цього не робив! – сказав він. – Я цілком безневинний. Це все помилка. Згадайте про другий злочин – той, що в Бексгіллі. Я грав у доміно в Істборні. Ви повинні це визнати!

Його голос тріумфував.

– Так, – сказав Пуаро задумливо ніжним голосом. – Але так легко, хіба ні, помилитися на один день? А якщо ви вперта, самовпевнена людина, така, як містер Стрейндж, то ніколи не розглядатимете можливості помилки. Ви будете дотримуватися того, що сказали… Він саме така людина. А в журналі реєстрації в готелі дуже легко записати неправильну дату, коли підписуєтесь, – мабуть, у той час ніхто не помітить.

– Я грав у доміно того вечора!

– Ви дуже добре граєте в доміно, мабуть.

Містера Каста це трохи схвилювало.

– Я… я… Думаю, так.

– Ця гра поглинає, вона вимагає майстерності?

– О, вона справді захоплива! Ми колись часто грали в Сіті, в обідню пору. Ви були б здивовані з того, як доміно об’єднує незнайомих людей.

Він усміхнувся.

– Пригадую одного чоловіка. Я його ніколи не забував через те, що він мені сказав. Ми просто розговорилися за чашкою кави й почали грати в доміно. І за двадцять хвилин я почувався так, наче знав цього чоловіка ціле життя.

– Що саме він вам сказав? – запитав Пуаро.

Обличчя містера Каста затьмарилось.

– Це мене налякало, неприємно налякало. Говорив він про долю, написану на руках. І показав мені свою руку з лініями, які показували, що він двічі ледве врятується від утоплення, – і він справді двічі заледве врятувався. А потім глянув на мою і сказав мені дивовижні речі. Сказав, що перед смертю я буду одним із найвідоміших людей в Англії. Сказав, що про мене буде говорити ціла країна. Але він сказав, він сказав…

Містер Каст зупинився, завагавшись…

– Так?

Від погляду Пуаро віяло спокійним магнетизмом. Містер Каст глянув на нього, потім убік, потім знову на нього, наче зачарований кролик.

– Він сказав… Він сказав, що, схоже, я помру жорстокою смертю. І зі сміхом додав: «Видається, наче ви помрете на ешафоті». А тоді розреготався і сказав, що це лише жарт…

Раптом він притих. Він не дивився на Пуаро, його очі бігали туди-сюди…

– Моя голова… Я дуже страждаю через свою голову… головний біль, інколи геть нестерпний. І потім, є випадки, коли я не знаю… коли не знаю…

Він дав волю почуттям.

Пуаро нахилився вперед. Він говорив дуже тихо, але з великою впевненістю.

– Але ви таки знаєте, правда, – сказав він, – що скоїли вбивства?

Містер Каст підвів очі. Його погляд був простий і прямий. Він уже не опирався. Він здавався на диво спокійним.

– Так, – мовив він, – я знаю.