Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

краю. Тодi, сама не знаючи через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги, обдряпуючи собi гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав її великий страх, — аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю i трохи полежала, вiдпочиваючи. Але недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а збочила праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак був їй ще страшнiший за лiс.

Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки ще їй зосталося? Верстов чотири?

Iшла… Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства — i вона в селi.

Що це?

Темне осiннє небо зажеврiло з краю — там, над селом. Це мiсяць зiходить? Еге, мабуть, мiсяць… Так нi ж бо, мiсяць не звiдтiля сходить… Усе бiльше й бiльше… Вогнянi пасма вибиваються угору, стрiляють по небу. Пожежа!..

Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю.

V

Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.

Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав:

— От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш! — прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.

Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.

Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.

Сидячи так довгенько, помiтили, що їм стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.

— Ану лиш! — промовив тихо Ярош. — Та швидко!..

Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перiї третя хата скраю — Панас Гаман.

Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину вiн своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворiнь, одiрвав їх, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши троє коней. Скочили на їх i були всi вже за ворiтьми.

— Ану, припусти! — сказав отаман.

Але в цю мить сталося несподiване.

Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.

— Хто їде? — гукнув переднiй.

Ярош ударив свого коня i три злодiї мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за їми слiдом, гукаючи:

— Лови!.. Злодiї!.. Коноводи!..

Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Конi бiгли з усiєї сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися.

— Пускай конi!.. Самi — в яр! — крикнув до товаришiв.

Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу. Конi порснули в поле, а за ними й ночлiжани.

Троє коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на їх щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi.

— Яром дальше! — звелiв Ярош.

Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу.

Задиханi втiкачi спинилися.

Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.

— Назад! Може, вспєїм вискочить! — крикнув Ярош.

I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.

Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.

— Бий! Бий! Вони! — загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.

Тепер селяни були певнi, що вони вiд