Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Отакої, яке розчарування.

— Я теж такої думки, — він вперше дивиться на мене. — Можна вас на хвилиночку, Дербі?

Ми відходимо, а Міллісент з усіх сил вдає, що їй не цікаво, але постійно допитливо зиркає на нас з-за шарфа.

— Що сталося? — питаю я.

— Я хочу спіймати Лакея, — каже він, і на його привабливому обличчі з'являється суміш страху та захоплення.

— Як? — питаю я з не меншим захватом.

— Ми знаємо, що близько першої години він буде в їдальні, тероризуватиме Ревенкорта, — каже він. — Пропоную спіймати цього пса там.

Від згадки про ті моторошні кроки та злий сміх у мене мороз поза шкірою, а від думки про можливість схопити нарешті цього чортяку в моїх жилах спалахує вогонь. Це майже така сама лють, як та, яку Дербі відчув у лісі, коли ми з ним гналися за служницею, тому мене це миттєво насторожує. Цього носія неможна відпускати ані на сантиметр.

— Що саме ти пропонуєш? — питаю я, вгамовуючи свій ентузіазм. — Я був у тій кімнаті сам, не можу навіть уявити, де він ховався.

— Я теж не міг, доки вчора ввечері не поговорив зі старим другом Гардкаслів, — каже він, відтягуючи мене далі від Міллісент, яка за цей час трохи наблизилася. — Виявляється, там під мостинами цілий лабіринт католицьких схованок. Саме там Лакей і ховався, і саме там ми його й порішимо.

— Як?

— Мій новий друг каже, що в ті таємні ходи є входи в бібліотеці, у вітальні та в галереї. Пропоную кожному з нас стежити за одним з цих входів і схопити його, коли він виходитиме звідти.

— Чудовий план, — кажу я, з усіх сил стримуючи хвилювання Дербі. — Я візьму бібліотеку, ти — вітальню. А хто буде в галереї?

— Попроси Анну, — каже він, — але жоден з нас недостатньо сильний, щоб упоратися з Лакеєм самотужки. Чому б вам двом не стерегти бібліотеку, а я звернусь до декого з інших носіїв, щоб вони допомогли мені у вітальні та в галереї?

— Чудово! — радісно кажу я.

Якби я не тримав міцно Дербі за повідець, він уже біг би до тунелів із ліхтариком і кухонним ножем.

— Добре, — каже Деніел і нагороджує мене усмішкою такої приязні, що неможливо навіть припустити, що ми можемо зазнати невдачі. — Будь на місці за кілька хвилин до першої. Якщо пощастить, до вечері все вже скінчиться.

Він розвертається, щоб піти, але я хапаю його за руку.

— Ти казав Анні, що знайдеш спосіб, як нам обом втекти, якщо вона допоможе? — питаю я.

Він твердо дивиться на мене, і я швидко прибираю руку.

— Так, — каже він.

— Але ж це брехня! — кажу я. — З Блекгіту може втекти лише один з нас.

— Нумо звати це потенційною брехнею, гаразд? Я ще не облишив надію виконати свою частину угоди.

— Ти мій останній носій, скільки в тебе тієї надії?

— Не надто багато, — каже він, і його погляд пом'якшується. — Я знаю, що вона тобі подобається. Повір мені, я не забув, що відчував, але нам потрібно, щоб вона була на нашому боці. Нам не втекти звідси, якщо доведеться весь цей день озиратися через плече, виглядаючи обох: і Лакея, і Анну.

— Я мушу сказати їй правду, — кажу я, приголомшений його жорсткою байдужістю до нашої подруги.

Він напружується.

— Якщо ти це зробиш, вона стане нашим ворогом, — шипить він, дивлячись навколо, чи не підслуховує нас хто-небудь. — І тієї ж миті про будь-які сподівання допомогти їй можна буде забути.

Надувши щоки, він куйовдить своє волосся й посміхається мені, неспокій виходить з нього, наче повітря з пробитої кульки.

— Чини так, як на твою думку правильно, — каже він. — Але зачекай хоча б доки ми спіймаємо Лакея, — він дивиться на годинник. — Ще три години — це все, про що я прошу.

Наші погляди перетинаються: в моєму — вагання, в його — благання. Я не можу не погодитися.

— Добре, — кажу я.

— Ти не шкодуватимеш про це, — каже він.

Потиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент, а потім рішуче прямує до Блекгіту.

Розвернувшись, я бачу, що Міллісент невдоволено дивиться на мене, замислившись.

— У тебе паскудні друзі, — каже вона.

— Ну, я ж і сам паскудник, — відповідаю я й не відвожу погляд, аж доки вона не хитає головою та йде далі, трохи сповільнившись, щоб я її наздогнав.

Ми приходимо до довгої оранжереї. Більшість шибок у ній тріснуті, рослини всередині так розрослися, що аж тиснуть на скло. Міллісент зазирає всередину, але листя занадто щільне. Вона жестом запрошує мене йти за нею і ми прямуємо до дальнього кінця, а там бачимо двері, заперті новим ланцюгом і замком.

— Шкода, — каже вона, марно посмикавши його. — Мені подобалося бувати тут, коли я була молодшою.

— Ти вже колись відвідувала Блекгіт?

— Я бувала тут влітку, коли була дівчиною, ми всі тут бували: Сесіл Ревенкорт, близнята Кертіс, Пітер Гардкасл і Гелена — тут вони й познайомилися. Коли я вийшла заміж, я привозила сюди твоїх брата та сестру. Вони практично виросли разом з Івлін, Майклом і Томасом.

Вона бере мене під руку й ми продовжуємо нашу прогулянку.

— О, мені подобалося бувати тут влітку, — каже вона. — Гелена завжди страшенно ревнувала твою сестру, бо Івлін була така звичайна. Майкл зі своїм розплющеним обличчям, звісно, був не набагато кращий. Томас був єдиний з них, хто мав трохи краси, але він сконав у тому озері, а цим, як на мене, доля вразила бідолашну жінку двічі, але що вдієш. Жоден з них не міг зрівнятися з тобою, красунчику мій, — каже вона й гладить мою щоку.

— Івлін виросла нівроку, — заперечую я. — Взагалі-то, вона досить чудова.

— Серйозно? — недовірливо питає Міллісент. — Певно, розцвіла в Парижі. Я її ще не бачила. Вона весь ранок уникає мене. Яка мати, така й донька, напевно. Втім, це пояснює, чому за нею впадає Сесіл. Найбільший хвалько, яких я знаю, а після п'ятдесяти років життя з твоїм батьком ці слова багато значать.

— Знаєш, Гардкасли ненавидять її. Я маю на увазі Івлін.

— Хто це тобі сказав таку дурницю? — каже Міллісент і хапає мене за передпліччя, щоб спертися, поки вона струшує багно з черевика. — Майкл обожнює її. Він їздить до Парижа мало не кожного місяця, і, наскільки я розумію, після її повернення вони не розлучаються. І Пітер її не ненавидить, він просто байдужий. Річ лише в Гелені, а вона після смерті Томаса не сповна розуму. Вона приїздить сюди.