Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

з конвертом до кишені халата й скочила на ноги. Чоловік стояв, похитуючись. Скуйовджене брудне волосся залежалося на правий бік, одна штанина його спортивок задерлася, оголивши худу волохату ногу. Від нього тхнуло горілкою.

— Жерти дай! — гаркнув, тримаючись однією рукою за одвірок.

— То сідай, — дружина махнула рукою на вільну табуретку. — Зараз розігрію.

Віктор гикнув і поплентався до столу. Всідаючись, ледве не скинув попільницю з недопалками й скляну сільничку на підлогу. Жінка дістала з холодильника каструлю й уже за мить розігрівала на сковорідці вчорашні макарони, вбивши туди два останніх яйця. Від суміші чоловікового перегару й запаху смаженини її знову почало нудити. Кислота підкотила під саме горло, Анжела змусила себе стримати блювоту.

За кілька хвилин поставила перед Віктором повну миску макаронів з яєчнею, виделку і горнятко кави. Уже розтулила рота побажати смачного, та її урвав дзвінок у двері.

«А це ще кого принесло?»

Спиною пробіг мороз. Відчула, зараз станеться щось погане — можливо, це сусідчині сини, або колектори... Зиркнула у вічко, перевела подих, узялася сторожко відчиняти двері. Перед нею стояла молода дівчина в блідо-рожевій курточці та вузьких темних джинсах.

— Чим можу допомогти? — поцікавилась у незнайомки.

— Доброго дня! — привіталася гостя, мило всміхаючись. — Мене звати Юлія Потапенко, я зі служби у справах дітей.

Усміхнена дівчина дістала з сумочки службове посвідчення й показала жінці. Анжела завмерла на місці, занімівши. Серце знову стиснулося, наче якоїсь миті їй забракло повітря.

«Господи...» — тривожні думки заполонили голову. Перед очима постала картина, як дітей забирають до дитбудинку, а її та Вітю віддають на поталу колекторам.

— Анжело Богданівно? — прощебетала дівчина.

Жінка нерішуче кивнула.

— Я маю зайти.

— Чим... — голос Анжели тремтів. — Щ... що?

— Пані Кухарчук, я маю з вами поспілкуватися.

Жінка кивнула й кволо позадкувала, впускаючи гостю до помешкання.

Дівчина переступила поріг та одразу ж почала роззиратися й принюхуватися. Тхнуло цигарковим димом (уранці Анжела викурила щонайменше чотири сигарети). Не гаючи ані хвилини, інспекторка дістала з сумочки складений удвоє аркуш паперу — направлення на перевірку їхньої сім’ї — простягла жінці для ознайомлення.

— Мені шкода, але ми отримали скаргу щодо якості виховання і життя ваших дітей.

Її голос звучав спокійно й дуже доброзичливо. На мить Анжелі здалося, що все минеться — така добра дівчина не забиратиме в неї дітей...

— Потрібно оглянути квартиру та поговорити з усіма мешканцями. Всі вдома?

Анжела заперечливо хитнула головою.

— Син у школі.

— А решта ж усі вдома? — не вгавала дівчина.

— Ну. — вона прикусила нижню губу й одразу ж пожалкувала про це — з ранки знову виступила кров.

— Ой, тримайте! — інспекторка дістала пачку паперових серветок і простягла їй. Анжела взяла одну серветку, подякувала, приклала до рота. Руки помітно тремтіли, на лобі зблискували краплі поту. Дівчина стривожено глянула на господиню, а тоді вихопила записник, ручку й узялася до справи:

— Покажіть, де сплять діти.

Жінка слухняно повела її до маленької кімнати, де лежала хвора Леся. Коли вони увійшли до дитячої, дівчинка сиділа на ліжку і читала книжку. Побачивши незнайомку, спантеличено привіталася.

— Привіт, сонечко! — медовим голосом проспівала інспекторка. — Мене звуть Юля. А ти Леся?

Дівчинка кивнула.

— Я тут подивлюся швиденько, як ви з братом живете, гаразд?

— Гаразд, — прошепотіла Леся й зиркнула на перелякану маму. — Якщо ви через Дімку прийшли, то він уже знайшовся.

Гостя з цікавістю глянула на Лесю. Мама ледь чутно зойкнула. А дівчинка вже геть розгубилася — невже знову бовкнула зайвого? Вона й так карталася провиною — ця тітонька навідалася їх перевіряти, бо Катерина Вадимівна звернулася «куди треба».

— Яка мила дівчинка! — привітно схилилася до неї Юлія, поправила розтріпане після сну волоссячко. — А як щодо твого братика? Розкажеш трохи про нього?

Анжела вже було схопилася за серце, аж тут чергова халепа: коридором зачовгали важкі кроки, зупинилися біля дверей дитячої, за мить озвався й грізний голос:

— Що тут, блядь, за збори? — Віктор гикнув на останньому слові.

Жінка знову спалахнула від сорому. Все, крихка надія на щасливий фінал остаточно розлетілася на друзки! Тепер найліпше провалитися крізь землю.

— А ви, власне, хто? — інспекторка насторожено озирнулася на нетверезий голос і з неприхованою огидою глянула на чоловіка.

— Пішла наху-й, — знову гикнув. — Гєла, ти чого до хати всяку шваль тягаєш?

— Вітю! — сплеснула в долоні Анжела. — Що ти робиш? Пішов звідси!

Тим часом Леся, уздрівши тата Вітю, нажахано зіщулилася, це було неможливо приховати. Анжела запанікувала й хутко кинулася до дверей. Грюкнула ними перед самим носом Віктора, залишивши чоловіка стовбичити у коридорі.

— Йди подивися телевізор! — гукнула крізь двері. — Я тобі потім усе розкажу!

Але той навіть не подумав дослухатися слів дружини. Він з усієї сили гепнув у двері й заволав на всю горлянку:

— Сука дур-на!

Юля здригнулася, позадкувала. Тоді, опанувавши себе, голосно промовила:

— Шановний, я з державного органу у справах дітей. Якщо ви зараз же не вгамуєтеся, я буду змушена викликати поліцію!

Спочатку належного ефекту не було — він продовжував лаятися й битися у двері. Леся на ліжку заскімлила й сховалася під ковдру з головою. Та за чверть хвилини раптом до нього наче щось дійшло. За дверима запала тиша. Анжела заплющила очі та з полегшенням видихнула — Вітько поплентався геть.

Проте очі юної дівчини-інспекторки були широко розплющені, зіниці розширені. Вона розстебнула свою куртку.

Акуратні груди схвильовано здіймалися під білою бавовняною блузкою, на чолі проступила нервова жилка.

— Це батько дітей? — зиркнула на Анжелу.

— Ні, батька нема... — жінка потупила погляд. — Це мій другий чоловік, — почала було щось пояснювати, гарячково розмірковуючи, як бути далі.

— Давно одружені?

— Ми в цивільному шлюбі.

Інспекторка, ледь отямившись від переляку, записала щось у блокнот. Тоді вичавила з себе посмішку й на ватяних ногах формально обійшла решту помешкання. Весь огляд зайняв не більше двадцяти хвилин. Біля дверей зупинилася і з жалем подивилася на Анжелу. Звісно, помітила й невдало замасковані синці, і постійний тремор рук, і гіперемію та набряк обличчя — типові ознаки зловживання алкоголем. Ця сім’я — поза сумнівом, у групі ризику. На обліку у Франківську зараз понад двісті дітей, позбавлених батьківської опіки за схожих обставин — батьки зловживають алкоголем або