КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

       Раптом Фрося виявила що безмежно, майже до болю, скучила за нотаціями Марти про брудні черевики. А витівки Михасика! І чому вони, в ті далекі часи, здавалися дурними та ризикованими? Цієї хвилини Фрося віддала б що завгодно – гаразд, не все, але доволі багато, - щоб знову опинитися у тому затишному світі, де є старша сестра та менший братик. А Мама у тому світі, окрім допомоги дітям Африки, думає ще й про те: чи відпустити синочка із молодшою донькою.

       Фрося ще раз обійшла квартиру. Втретє. Азійська служниця вже починала дивитися на дівчину із підозрою. А може, служниця -  з Гаїті?  І тепер вона підозрює, що Фрося перетворилася на зомбі?

      Дівчина заховалася у першій-ліпшій кімнаті. Це виявилася велика тренувальна зала. Вздовж однієї стіни висіла шведська стінка, із різним обладнанням. Інша стіна повністю була вкрита дзеркалами – щоб ті, хто тренуються, бачили всі свої недоліки. Третя стіна являла собою суцільне вікно, крізь яке було видно частину Святої Софії, поміж жовтувато-червоних дерев,  та частину спуску до Дніпра. В одному кутку лежало з десять товстих матраців. А в іншому - стояв тренажер, який нагадував човен без стінок, але із веслами.

       Фрося всілася веслувати. Це виявилося важче, ніж вона припускала. Мабуть, всьому виною було повітря – воно наскрізь було охоплено огидним запахом таксі. Фрося нахилилася, і білий папірець випав з її кишені.

      “Чекатиму на тебе завтра. З часу дня до третьої. Біля Святої Софії, Алан”. Отже, підступний колишній вчитель історії, чекає на неї! Дівчина підстрибнула і ледь не вилетіла у вікно. Але будівельники постаралися - скло було куленепробивним.

      Хоч наступним днем була середа, Фрося спала аж до дванадцятої. В школу дівчина не пішла: один до мільярду, що там знову буде урок огидної історії. До того ж, треба було виспатися після біганини за шведським казкарем, бійки із охоронцями, ув’язнення та небезпечного польоту на руках Джину.

     Мама не заперечувала. Вона вранці зазирнула до донечки, а потім поспішила на якусь зустріч щодо голодуючих Поволжя. Тато теж не заперечував. Здається, у всіх часових вимірах він був заклопотаний своєю роботою. Але гарною новиною було те – що він пам’ятав ім’я Фросі, вірніше - “Єфросинії”.

      Тож, дівчина піднялася майже опівдні. Почовгала до, облицьованої блакитною плиткою, кухні. Там мовчазна служниця зняла свої рожеві гумові рукавиці та посмажила грінки. А на грінки поклала…. Чорну ікру! Цей часовий вимір дуже подобався Фросі. Дівчина прийняла душ, почистила зуби та використала ексклюзивний дезодорант. Тепер Фрося стояла перед відчиненим гардеробом і не могла дати собі раду. Весь одяг був новенький, вишуканий та пошитий на замовлення.

    Мабуть, Фрося так і стояла би до опівночі, але задзвонила дивна пласка штукенція, така, як у Алана. Дівчина підстрибнула і натиснула перше, що спало на думку.

    - Вітаю, - сказав голос Алана. – Ти прийдеш сьогодні до Софії?

    - Е…. так, - відповіла Фрося і не впізнала свій голос.

    - Ти ще спиш? – Поцікавився підступний колишній вчитель історії.

    - Ні. Просто охрипла від вчорашнього польоту, - майже-не-збрехала Дівчина.

    - А, - здається, засмутився Алан. – То мені зараз приходити, чи… коли?

    - Зараз, - відповіла Фрося і схопила перший-ліпший коричневий брючний костюм. Якщо Алан її бачив у цьому дурнуватому чоловічому костюмі сімнадцятого століття та у цій сільській сукні тринадцятого століття: немає чого прикрашатися. Потім дівчина повісила костюм на місце і витягнула бірюзовий костюм, прикрашений вишитими птахами та квітами. Під піджак вона вдягла майку – хто зна: раптом стане аж занадто спекотно.

       Алан також був одягнутий у бірюзовий брючний костюм (в цьому часовому вимірі чоловіки, як і у попередніх, спідниці не носили), який дуже личив до його русявого волосся. Він стояв попід стіною дзвіниці Софії Київською та напружено вдивлявся у свою штукенцію.

     - Знову Смок? – Запитала Фрося, а юнак смикнувся і ледь не вронив свою штукенцію.

     - Ні. Дивлюся, що ми накоїли.

     - І що ми накоїли? – Запитала Фрося. Насправді, історія її не дуже хвилювала. В цю мить її  дратувало те, що Алан не помітив наскільки їй пасує цей костюм.

     - Тобі личить, - виправився юнак. – Ручна вишивка? Бачу, в тебе справи йдуть добре.

     - Ти теж не схожий на бідняка, - відрізала Фрося.

     - Знаєш, чому я вчора був на вокзалі? Мав їхати до Відня та читати там лекцію про давніх таврів.

     - Про кого?

     - Отже, - ухилився від відповіді підступний колишній вчитель. – Казкар Карл Густав через нас втопився у морі. В шторм.

       - Так йому й треба! - Сказала дівчина. – Ні, я не безсердечна. Але якщо людина купляє інших людей на ринку рабів, а тоді намагається вбити інших, то така людина заслуговує на покарання.

      - Вважаєш, ти можеш вирішувати кому жити, а кому померти? – Поцікавився Алан.

      - Ні. Але, не я його вбила. А низка його власних вчинків призвела до такого перебігу подій. От не поїхав би він до далекого Криму за рабинею, не потрапив би у шторм. Був би хорошою людиною, то працевлаштував би свою співвітчизницю.