КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

       - О. Археологія, - замріяно відповіла консьєржка. – Ми із покійним Миколкою також свого часу розкопували Трипільців. А ви знали, - вчепилася вона своєю кістлявою рукою у лікоть Алана, - що Трипільці жили геть на тому березі Дніпра.

      - Так, - збрехав юнак. – Вибачте. Ми поверталися на старому таксі і Фро… Єфросинію трохи прикачало.

      - О, - відсунулася в бік старенька. – Проходьте. – А коли молоді люди вже сіли до ліфта та натиснули потрібний поверх, додала: - Нехай посмокче імбир!

     Цього разу, Фрося жила не у тринадцятій квартирі. Зате, на тринадцятому поверсі.

     Двері відчинила жінка підозрілої зовнішності. Дев’яносто відсотків, що вона була зі Східної Азії. Служниця здивовано оглянула новоприбулих та відступила у бік. Алан потягнув супутницю до першої кімнати. Це виявилася велика світла вітальня, із великими вікнами, яки виходили прямо на Софійську площу. На шкіряному бордовому дивані сиділа Мама та читала журнал.

     - Єфросинія, - кинулася вона до доньки, а потім застигла та наполохано оглянула Алана.

     - Ми були на археологічних розкопках, - знову збрехав юнак. Мамині очі розширилися. Здається, вона не повірила.

       - Це завдання з історії, - додала Фрося. Зараз її мозок працював надзвичайно погано. Адже, щоб Фрося не впала, Алан тримав її за талію. А від цього, дівчина відчувала надзвичайно сильну потребу впасти. Вільям Шекспір сказав би: “Впасти на спину”, але ми не будемо цитувати цього, неукраїнського, класика.

      Мама розгубилася, але тактовність змусила її запросити невідомого гостя до чаю. Алан відмовився, пояснивши свою відмову тим, що у нього ще зустріч із археологами з “Того берегу Атлантики”. Здається, юнаку пощастило і той берег дійсно був у цій версії двадцять першого століття. На всяк випадок, юнак пояснив, що Єфросинію замутило від виду стародавніх кісток, відкланявся та рушив геть.

       Мама стала розпитувати донечку про її супутника, але Фрося так хотіла спати, що лише пробурмотіла:

      - Він мандрує часами. – Очі у мами розширилися, і дівчина змушена була додати:  - в переносному, тобто історичному, сенсі. Помішаний на давніх кельтах.

       - О, я чула, - закивала Мама. – Зараз є така популярна теорія, ніби давні кельти жили на березі Почайни. Як на мене, це - повна дурня. Де Ірландія, а де Київ!

     - Здається, кельти жили десь у Франції, чи Німеччині, - пробурмотіла Фрося. – Але зараз я вже ні у чому не певна. А в мене є брати-сестри?

       Це запитання викликало цілий водоспад сліз, на матусиних очах. Дівчина вже подумки била себе за допитливість. Азійська служниця принесла міцний зелений чай у справжньому вишуканому порцелянову чайничку, із штруделем. Ковтнувши лікувального чаю, Мама трохи заспокоїлася,а Фрося трохи прокинулася.

        Ситуація була така. Вісімнадцять років тому Мама потрапила в автомобільну аварію та не могла мати дітей. Тож, зрозуміло, що запитання Єфросинії викликало біль.

     - Але ж…. Але ж…, - пробурмотіла Фрося і ще раз перерахувала свої роки на пальцях. – Але ж мені шістнадцять. Як я змогла народитися?

     - Не знаю, - знизала плечима Мама, витерла вишуканою батистовою хустинкою сльози та відкусила чималий шматочок від штруделя. – Мабуть, ти – моє благословення.

     Тут у двері подзвонили, і до квартири увірвався цілий натовп наманікюрених, причепурених, надушених  пані, у дизайнерському одязі, із огидними, але дизайнерськими сумками. Мама виставила донечку за двері вітальні, а сама почала обговорювати ярмарок, для допомоги дітям, які голодують у Африці.

     Зелений чай відбив бажання спати, тож Фрося пройшлася своєю чималенькою квартирою. Один бік, як і вітальня, виходив на Софійську площу, а інший – на Дніпро. Десь унизу зеленіли, частково жовтіли та червоніли дерева, а десь вдалечині блищала своїми водами широчезна давня річка.

      Фрося розмірковувала, чому так: коли вона багата, то Мама займається всім, чим завгодно, але не нею. Коли вони бідні, Мама страждає від тяжкої праці, і на доньку, зрозуміло, знову немає часу. Можливо, вигідніше бути багатою. Але ж бідна Мама там, у цьому Місці Вовків, хоч декілька хвилин приділила на розмову. Все-таки, справжні дорослі – люди дивні. Кому потрібні ті далекі діти Африки, якщо не дбаєш про своїх? А може, Фросю вдочерили? Тоді б це пояснювало розгубленість Мами. Але ж, і у цьому, і у двох минулих часах, Мама була - та сама.

      Дівчині дуже не вистачало бабусі Єфросинії. Старенька була дуже жвава, схожа на підлітка. Але підлітка -  із зморшками. Якщо бабуся вже сварила, то сварила за вчинки, яких Фрося сама стидалася. А от батьки, вірніше Мама (та Мама. Цій, до всього було байдуже), сварили за всілякі дурниці, на кшталт неправильно підібраного кольору сукні.

      Збентежена дівчина ще раз обійшла модернову квартиру. У батьківській спальні була велика світлина: молода, усміхнена Мама, в одязі нареченої, стоїть поруч із гарним молодиком, який вдягнутий у фрак – у попередніх історичних вимірах він був татом Фросі. Отже, або дівчина мала одних й тих самих батьків, або одні й ті самі люди вдочеряли її. Якщо в Українській Державі це було логічно, то у Польщі – ні. Там, Мама сама заявила, що хотіла мати дітей дещо пізніше. Фрося задумалася. Михасик та Марта точно мали із нею, Фросею, спільні риси, хоч і інші кольори очей та волосся. А Агнєжка? Агнєжка була білявкою, але ж носи в них були схожі та очі. Отже, це якась абсурдна ситуація.  Може, Алан щось про це знає? Дівчину охопило дивне почуття смутку, болю та надії.