Вподобайка - Містичні історії, Вподобайка

У невеликому селищі на краю старого лісу люди здавна вірили, що під час сильних гроз трапляються речі, які не можна пояснити. Вони шепотілися про стару легенду: щоразу, коли вночі небо розриває грім, у лісі прокидається щось зловісне.

Одного вечора, коли селище огорнула непроглядна темрява, небо розрізав сліпучий спалах блискавки, а за мить пролунав такий потужний удар грому, що здригнулася земля. Вікна в хатах задзеленчали, і, здавалося, сам ліс занурився в якесь моторошне, гнітюче мовчання. Серед тиші з'явився протяжний шепіт, що долинав з глибини лісу, і цей звук холодив душу.

Того вечора один із місцевих хлопців на ім'я Петро, відомий своїм безстрашним характером, вирішив перевірити, що ж приховує ліс під час грози. Незважаючи на застереження, він узяв ліхтар і пішов у темряву, шукаючи відповіді.

Чим глибше він заходив у ліс, тим частіше блискавка освітлювала дерева, здавалося, що їхні вигнуті гілки простягалися до нього, наче руки. А потім він побачив це: у мерехтливому світлі блискавки з'явилася постать. Це була висока фігура з блідою, майже прозорою шкірою та порожніми, як ніч, очима. Вона дивилася на Петра безвиразним, холодним поглядом, і коли наступний удар грому прогримів над головою, він почув, як вона прошепотіла його ім’я.

Петро відчув, як серце стискається від жаху, але він не міг поворухнутися. Фігура з кожним спалахом блискавки ставала ближчою, і в її очах починала жевріти якась ненависть. Петро спробував відступити назад, але ноги не слухалися, ніби його утримували невидимі руки. Здавалося, ліс і небо змовилися проти нього, відрізавши всі шляхи втечі.

І ось коли грім прогримів востаннє, фігура наблизилася до нього настільки, що він відчув холод її дихання. Вона прошепотіла: "Щораз, коли ти чуєш грім, пам’ятай, що я поряд". Удар грому знову розрізав тишу, і фігура зникла, ніби її й не було.

Петро повернувся додому, але з того часу щоразу, коли він чув грім, його огортав незрозумілий страх. Люди казали, що в його очах з’явився відблиск чогось темного, ніби він приніс із лісу часточку того моторошного шепоту. І до кінця своїх днів він не міг забути ні фігуру з порожніми очима, ні холодний шепіт, що линув разом з кожним громом.