Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

— Курка, — мовив.

— Сі.

Пракс розкрив свою сумку і поклав на койку дві жмені листя, жовті перці та білосніжну цибулю. Хлопець схопив половину

і за пхнув собі до рота, зіщуливши очі у тваринній насолоді.

— Зроблю все, що мені під силу, — сказав Пракс.

* * *

Єдині їстівні білки, які залишилися на станції, — або повільно

надходили з гуманітарної допомоги, або ходили довкола на двох

ногах. Люди почали переймати стратегію Пракса, обгризаючи

рослини в парках та гідропоніку. Однак їм бракувало знань.

Неїстівне теж використовували, що погіршувало повітроочисні

функції і дедалі більше виводило екосистему станції з рівноваги.

Одне чіплялося за інше, й курки вже не знайти — як і будь-чого, що могло б її замінити. А якби і було, він не мав часу

розв’язувати цю проблему.

Світло в нього вдома було тьмяним і не яскравіло. Пагін сої

перестав рости, але не зів’яв, що було цікавим фактом. Чи, радше, раніше могло бути цікавим.

Десь посеред дня автоматизована система перемкнулася на

режим

збереження,

обмеживши

використання

енергії.

У перспективі то могло бути гарним знаком. Або це коротка

лихоманка перед катастрофою. Його завдання залишалися

незмінними.

Батьки рано віддали Пракса у школу під час мандрівок до

околиць космосу, де вже не видно сонця; туди вони гналися за

мрією про роботу і процвітання. Зміни не пішли йому на

користь. Головні болі, напади тривоги і постійна, вкорінена

втома переслідували його у перші кілька років, коли йому треба

було вразити викладачів, щоб ті помітили, який він розумний та

перспективний. Його батько не давав йому перепочити. «Вікно

відчинене, допоки його не зачинили», — повторював він, а тоді

наполягав, щоби Пракс зробив іще трохи, знайшов спосіб

мислити, коли був занадто втомлений або хворий, щоб мислити.

Він навчився робити списки, нотатки, схеми.

Уловлюючи свої швидкоплинні думки, він міг витягти себе до

світла, як скелелаз сантиметр за сантиметром видирається на

вершину. Тепер, під штучним світлом, Пракс складав списки.

Імена всіх дітей з лікувальної групи Мей, які міг згадати. Він

знав, що їх двадцять, але згадав тільки шістнадцять. У нього

блукали думки. Він вивів зображення Стрікленда й таємничої

жінки на планшет та почав його розглядати. У ньому

завертілася суміш надії та злості й утихла. Йому здавалося, що

він ось-ось утратить свідомість, але серце калатало. Він

намагався

пригадати,

чи

була

тахікардія

симптомом

голодування.

На якусь мить він прийшов до тями, в його голові проясніло

настільки, що тільки тепер він зрозумів, як там темно було

останніми днями. Він наближався до краху. Власна ланцюгова

реакція випереджала його пошуки, і без відпочинку він не

зможе продовжувати розслідування значно довше. Без білків.

Він уже був наполовину зомбі.

Треба знайти допомогу. Його погляд повільно впав на список

дитячих імен. Треба знайти допомогу, але спершу він просто

перевірить... Він піде... до...

Пракс заплющив очі й насупився. Він знає відповідь. Він знає, що знає. Пост охорони. Він піде туди і запитає про кожного

з них. Розплющив очі й написав під списком «пост охорони», закарбувавши думку. Потім «гуманітарний центр ООН».

«Гумцентр Марса». Усюди, де він бував раніше, день за днем, але тепер із новими запитаннями. Буде легко. А потім, коли він

закінчить, є ще щось, що він має зробити. Довелося подумати

з хвилину, і тоді він написав внизу аркуша.

«Знайти допомогу».

* * *

— Нікого нема, — слова Пракса піднімалися білою парою на

морозі. — Усі вони його пацієнти, і нікого з них нема.

Шістнадцять із шістнадцяти. Ви знаєте, яка ймовірність цього?

То не випадковість.