Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">Охоронець уже давно не голився. Червоний опік від льоду

простягнувся по щоці та шиї, рана була свіжою і необробленою.

Мабуть, він торкнувся обличчям неізольованої частини

Ганімеда. Йому пощастило залишитися зі шкірою. На ньому

була товста куртка і рукавички. Стіл укрився інієм.

— Я вдячний за інформацію, пане, і потурбуюся, щоб вона

дійшла до гуманітарних...

— Ні, ви не зрозуміли, він забрав їх. Вони хворі, й він забрав їх.

— Може, він хотів відвести їх у безпечне місце... — сказав

охоронець.

Його голос був, як сіра ганчірка — розм’яклий і безрадісний.

Десь тут ховалася проблема. Пракс про неї пам’ятав, але не міг

згадати, що саме це мало бути. Охоронець простягнув руку, ніжно відсунув його вбік і кивнув жінці, яка стояла наступною.

Пракс витріщався на неї, мов п’яний.

— Я хочу повідомити про вбивство, — сказала вона тремтячим

голосом.

Охоронець кивнув, і в його очах не було ні здивування, ні

невіри. Пракс згадав.

— Він забрав їх раніше, — сказав Пракс. — Забрав до того, як

стався напад.

— Троє чоловіків вдерлися до моєї квартири, — сказала

жінка. — Вони... Зі мною був брат, і він спробував їх зупинити.

— Коли це сталося, пані?

— До нападу, — сказав Пракс.

— Кілька годин тому, — відповіла жінка. — Четвертий рівень.

Синій сектор. Квартира 1453.

— Добре, пані. Я відведу вас до столу. Треба, щоб ви написали

заяву.

— Мій брат помер. Вони його застрелили.

— Мені дуже шкода, пані. Треба, щоб ви написали заяву, і тоді

ми зможемо спіймати тих, хто це зробив.

Пракс дивився, як вони йдуть геть. Він обернувся і побачив

травмованих та безпорадних людей, які чекають своєї черги

благати про допомогу, правосуддя, закон. Його запалив спалах

гніву, і так само вщух. Він потребував допомоги, але тут її не

знайти. Пракс і Мей були піщинкою в космосі. Вони були нічим.

Охоронець повернувся, розмовляючи з високою вродливою

жінкою про щось жахливе. Пракс не помітив його повернення, не почув початку її розповіді. Він почав утрачати час. Це не було

добре.

Маленька свідома частинка в його голові шепотіла: якщо він

помре, ніхто не шукатиме Мей. Вона загубиться. Вона шепотіла, що йому потрібна їжа, і потрібна вже давно. Що йому

залишилося зовсім трохи.

— Мені треба в гуманітарний центр, — сказав Пракс.

Жінка і охоронець, схоже, не почули.

— Усе одно, дякую.

Тепер, коли Пракс почав звертати увагу на свій стан, то був

приголомшений і стривожений. Він човгав ногами, слабкі руки

дуже боліли, хоча Пракс не міг пригадати, чим саме це було

зумовлено. Він не піднімав важких речей і не дерся по стінах.

Уже не пам’ятав, коли востаннє робив щоденну зарядку. Не

пам’ятав, коли востаннє їв. Пам’ятав тремтіння після падіння

дзеркала і смерть купола, ніби це сталося в попередньому житті.

Не дивно, що він розсипався.

Коридори біля гуманітарного центру були напхані, мов

різниця. Чоловіки та жінки, багато з яких виглядали

сильнішими і здоровішими, ніж він, штовхалися між собою, й навіть найширший простір здавався вузьким. Що ближче він

підходив до порту, то більше йому паморочилося в голові.

Повітря тут було майже теплим, нагрітим од тіл. Смерділо їдким

ацетоном. Мати називала це подихом святих. Запах розпаду

білків — тіл, які поїдають власні м’язи, щоби вижити. Цікаво, хто в цьому натовпі знає, що то за такий запах?

Люди волали. Пхалися. Юрба навколо ринула туди й сюди так, як він уявляв хвилі, що притискаються до берега.

— То відчиніть і дайте подивитися! — крикнула жінка далеко

попереду.

«Ой, — подумав Пракс. — Це голодний бунт».

Він проштовхувався до краю, намагаючись вибратися.

Намагаючись забратися звідси. Попереду — кричали, позаду —

тиснули. Ряди світлодіодів на стелі сяяли білим і золотим. Стіни

були промислово-сірого кольору. Він витягнув руку. Дістався

стіни. Десь прорвало дамбу,