Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

більше виходило за безпечні норми. Хлопець підняв погляд на

Пракса.

— Се ля?

— Так, — відповів Пракс. — Це тут.

Хлопець, кивнувши, зігнувся над панеллю.

— Перемотай до нападу. До падіння дзеркала, — сказав Пракс.

— Хокей, бос. Прокручую. Тод а кадри кон нуль-дельта.

Побачимо, тільки коли щось станеться, ке сі?

— Добре. Підходить.

Пракс нахилився, дивлячись через плече хлопця. Картинка

тремтіла, однак на екрані нічого не змінювалося, тільки

меншала калюжа. Вони поверталися у часі, крізь дні й тижні. До

тієї миті, коли все розлетілося на друзки.

На екрані з’явилися медики, йдучи спиною вперед

у перевернутому світі. Вони принесли мертве тіло і поклали біля

дверей. Потім біля нього ще одне, накрите. Два трупи лежали

незворушно, потім один заворушився, кволо мацаючи стіну, опісля жвавіше, поки в одну мить не звівся на ноги і зник.

— Має бути дівчинка. Я шукаю того, хто вивів чотирирічну дівчинку.

— Са дитсад, нє? Має бути тищі таких.

— Мене хвилює тільки одна.

Друга небіжчиця сіла, а потім встала, тримаючись за живіт.

У кадр увійшов чоловік з пістолетом та зцілив її, висмоктавши

кулю з кишок. Вони посперечалися, заспокоїлися і мирно

розійшлися. Пракс розумів, що дивиться на все у звороті, але

його мозок, позбавлений сну і калорій, все намагався скласти

з цих картинок історію. Зі зламаних дверей ногами вперед

вилізла група солдатів, як при пологах з тазовим

передлежанням, зібралася в коло і поспіхом відійшла. Спалах

світла — і двері стали цілими, а заряди терміту приклеїлись на

них, поки солдат у марсіянському однострої не підбіг, щоб

обережно їх забрати. Завершивши технологічні жнива, всі

солдати похапцем покинули місце, залишивши за собою скутер, який опирався на стіну.

А тоді двері розчинилися, і Пракс побачив, як із них виходить

він сам. Вигляд мав молодший. Він стукав по дверях, відбиваючи долонями по поверхні у шквалі стакато, потім

неоковирно застрибнув на скутер і виїхав задом.

Стало спокійно. Усе завмерло. Він затамував подих. Задом

наперед до дверей підійшла жінка з п’ятирічним хлопчиком на

боці, зникла всередині та знову вийшла. Пракс повторював сам

для себе, що жінка не приводила свого сина, а забирала.

З коридору вийшло двоє.

Ні, троє.

— Стоп. Це воно, — сказав Пракс, ледь втримуючи серце

у грудях. — Це вона.

Хлопець зачекав, поки всі три постаті потрапили в кадр, виходячи в коридор. У Мей був нетерплячий вираз обличчя.

Навіть із такою низькою роздільною здатністю камери він

упізнав цей вираз. А чоловік, який її вивів...

У його грудях зіткнулися полегшення та гнів, і перемогло

перше. Це був доктор Стрікленд. Вона пішла з доктором

Стріклендом, і він знав про її стан, про ліки, про все, що треба

робити, щоб залишити Мей живою. Пракс із заплющеними

очима упав на коліна і заплакав. Якщо він забрав її, вона не

мертва. Його донька не мертва.

«Хіба що, — тонка диявольська думка прошепотіла в його

голові, — Стрікленд сам помер».

Жінку він не впізнав. Темне волосся і риси, що нагадали

Праксу російську ботаністку, з якою він колись працював. Вона

тримала в руці згорток паперу. Її усмішка могла означати подив

або дратівливість. Точніше він не міг сказати.

— Ти можеш за ними простежити? — запитав. — Подивитися, куди вони пішли?

Хлопець поглянув на нього і скривив губу.

— За салад? Нє-а. Пачку курки і соус аче.

— У мене нема курки.

— То маєш, що маєш, — сказав хлопець, знизавши плечима.

Його очі спорожніли, як розбиті ліхтарі. Пракс хотів його

вдарити, прагнув душити його, поки він не відкопає картинки

з напівмертвих комп’ютерів. Але можна було не сумніватися, що

хлопець мав пістолет або щось гірше і, на відміну від Пракса, вмів ним користуватися.

— Будь ласка, — сказав Пракс.

— Отримав, що просив, га? Но епресса ме, сі?

До горла підступила образа, але