Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

ж я також належу самості, розмірковував дом Пауло, будучи частинкою конгрегації та плинності. Моє «я» також зневажив світ. Проте я не сумніваюся в чіткості межі, що пролягає поміж власною сутністю й нацією. У тебе ж, старий друже, її чомусь розмито. Тягар тобі дістався від інших? І ти його прийняв? Скільки ж він має важити? Скільки б такий заважив для мене? Він розпростав під ним плечі і спробував підняти, оцінюючи вагу: я — християнський монах і священик, а тому відповідатиму перед Богом за вчинки кожного ченця та церковника, який дихав та ступав землею від часів Христа, так само як і за свої діяння.

Абат здригнувся та заходився похитувати головою.

Ні-ні. Від такого тягаря трощиться хребет. Він заважкий для будь-якої людини, крім хіба що самого Христа. Бути проклятим за віру — вже достатній тягар. Адже прокляття ще можна якось нести, але зрештою… прийняти алогічність, що ховалася за прокляттями, алогічність, що навалюється непосильним вантажем?.. І таке терпіти не заради себе, а заради всіх твоїх одноплемінників й одновірців? Прийняти ще і це — як намагався зробити Бенджамін?

Ні-ні.

Хай там як, а власна Віра дома Пауло говорила йому, що тягар нікуди не дівався з-від часів Адама, і тягар цей накладений демоном, що глузливо кричав: «Ось чоловік!».

«Чоловік!» — закликаючи кожного звітувати про свої вчинки від самого початку; тягар, покладений на всякого ще перед тим, як вийти з лона, тягар провини первісного гріха. Нехай дурень оспорює це. Той самий дурень із поросячим кувіканням радо визнає іншу спадщину: славу предків, чесноти, тріумф і гідність, які роблять його «звитяжним та шляхетним за правом походження». Такий навіть не заперечує, що сам він нічим це не заслужив, а просто з’явився на світ у людській подобі. Його протест цілковито призначено успадкованому тягарю, який визнає його «провинним ізгоєм за правом походження», і цей вирок він чимдуж намагається не чути. Тягар і справді не простий. Також власна Віра підказувала йому, що Той, чий образ висів на хрестах понад вівтарями, звільнив його від тягаря, хоча залишений ним відбиток нікуди не подівся. У порівнянні з непомірною вагою первісного прокляття відбиток — ярмо набагато легше. Він не міг наважитися і сказати про це дідові, оскільки старий і так знав, у що вірив. Бенджамін чекав на Іншого. Останній старий гебрей сам-один сидів на горі, спокутуючи за цілий Ізраїль, та чекав на Месію, чекав-чекав-чекав…

— Хай Бог тебе милує, який же ти все-таки хоробрий дурень. Навіть мудрий дурень.

— Хм-м-м-кгм-м-м. Мудрий дурень! — перекривив його відлюдник. — Але парадокси та загадки завжди були твоїм коником, правда ж, Пауло? Якщо річ не суперечить сама собі, то вона тебе нізащо не зацікавить, правда? Тобі обов’язково треба шукати Трійцю в Єдиному, життя в смерті, мудрість у глупоті? А то все навкруги може здатися надто раціональним.

— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.

— Точно не божевілля?

— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.

— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?

Священик знизав плечима.

— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.

Бенджамін хіхікнув:

— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.

— Ти, негіднику, годі гиготіти!

— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?

Священик побуряковів, але змовчав.

— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.

— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.

— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?

— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.

Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.

— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?

— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!

— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.

— Що? Про кого ти? Тона Таддео?

— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.

— Усе почалося з лампи брата Корнгура.

— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.

— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.

— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?

— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі… Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?

Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.

— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.

Відлюдник усміхнувся.

— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.

— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.

— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.

— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами