Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

— Надіюсь, що тепер буду частіше навідуватися! — обійняла Авалін і не поспішаючи пішла.

Ще одна особливість міста в тому, що Копенгаген є однією з велосипедних столиць Європи. Майже кожна вулиця в центрі та сусідніх частинах міста мала велосипедні доріжки по обидва боки. Я зійшла з доріжки й присіла на лавку. Тепле сонце зігріває не лише тіло, але й душу. Я милувалася діточками, поглядала на людей. Бізнесмени в костюмах і краватках прямували з роботи, молоді дівчата квапилися на вечірку, пенсіонери з переповненими кошиками поверталися із супермаркету. І серед цих людей поглядом шукала Даніеля. Не знаю, скільки часу пройшло, але, коли сонце вже зайшло за обрій, встала з лавки. Ноги боліли від ходіння на високих підборах. Хотіла скоріше попасти додому, скинути сукню, підбори й зануритися у ванну. Почула, як хтось покликав мене на ім’я. Озирнулась. Мабуть, почулося! Зробила декілька кроків, щоб перейти дорогу, і не помітила машину, яка стрімко гнала на мене. Чиїсь руки схопили за талію та відтягнули від дороги. Я крикнула з переляку й закрила очі руками.

— З тобою все добре?

Повернула голову й зустрілась поглядом із сірими очима.

— Потрібно бути більш обачливою. — Усмішка осяяла його обличчя. — Я себе відчув твоїм янголом-охоронцем.

Я швидко закліпала. Мій погляд блукав його обличчям, і я не могла зосередитися.

— Да-ніелю... — прошепотіла його ім’я.

Чоловік поклав одну руку на талію, а іншою занурився у волосся.

— Привіт, принцесо Міро!

Я засміялася й нарешті змогла відреагувати. Обвила руками його шию.

— Ти знову рятуєш мене. Дякую.

— Мабуть, у мене покликання завжди рятувати твоє життя.

Я видихнула й притулилася до нього. Між нами більше не було простору. Я заплющила очі й схилила голову чоловіку на плече. В обіймах Даніеля було так добре, що я не хотіла, щоб цей момент закінчився. Ми повільно дійшли до його машини. У салоні я з полегшенням зітхнула й навіть скинула підбори. Даніель засміявся.

— О, — протягнула я, — які неймовірні відчуття! Думала, що ноги відпадуть! — серйозно промовила.

Даніель спостерігав за моїми діями з усмішкою на вустах.

— Дозволь допомогти тобі!

Я не встигла нічого відповісти, як Дан нахилився до мене та, взявши мої ноги, поклав собі на свої. Я витріщила очі й миттєво почервоніла. Даніель ще більше розсміявся, а разом із ним і я. Ми декілька хвилин сміялися. Коли помітила, що сукня непристойно піднялась доверху, я сіпнулася. Даніель масажував мої ступні, а я не могла повірити, що це дійсність. Дан провів рукою до коліна, і я набрала більше повітря. Він лукаво посміхнувся.

— Даніелю, дякую, але досить!

— Ти так мило хвилюєшся! — із-під лоба поглянув.

— Я... я лише трішки... ем... шокована!

Даніель нахмурився. Я не розуміла його емоцій, тому прийшлося швидко діяти й вже через хвилину я сиділа обута.

— Що? — повернулась обличчям до чоловіка. — Чому нахмурився?

— Очікував від тебе іншу реакцію! — серйозним тоном промовив.

— Даніелю, я дійсно не очікувала тебе зустріти...

— Я також! — перебив.

Я зітхнула й продовжила говорити:

— Ти перевіряв мене? — тепер настала моя черга хмуритися.

— Мирославо, що за дурні думки?

— Я лише запитала! — різко промовила.

— Мені просто цікава була твоя реакція!

— Ти... знущаєшся? Що, Патрицію, мабуть, також так перевіряв?

Слова вилітали скоріше, ніж я думала.

— Патриція? — хмикнув. — Відчуваю нотку ревності!

Я замовкла й відвернулася. От як можна бути такою дурепою? Я лише сказала свою адресу, і далі ми вже їхали мовчки. Так, я дійсно приревнувала Даніеля до тієї білявки, тому й ляпнула таке. Але яке я маю право на ревність? Відповідь: ніякого! Коли зупинилися, Дан вийшов разом зі мною. Присів на капот і закурив.

— Чому не хочеш переїхати у квартиру Ніки? — неочікувано запитав.

Склала руки навхрест і відповіла:

— Не можу. А ти бував у гостях у Вероніки? — тихо запитала.

— Я товаришував із Нікою, але не настільки добре!

Даніель простягнув руку, торкнувся моєї і повільно підтягнув до себе. Крок, ще один, і я знову перебувала в обіймах Даніеля.

— Мені подобається твій запах, — прошепотів. Ох, Боже, а як мені подобаються його обійми.

Ми попрощалися, і я на ватних ногах, але тримаючи рівно спину, повернулася додому. Сьогодні був тяжкий день! Скинула пальто, підбори й впала на ліжко. Ванна, Даніель... сон... так, стоп, у моїй ситуації лише ванна й сон! Закрила очі долонями й зітхнула. Все одно в голову пробиралася думка про Даніеля.