Ханс Рослінг - Фактологія

зустрічатися з президентом Куби Фіделем Кастро, я бачив багатьох кваліфікованих, високоосвічених і відданих своїй справі фахівців у Міністерстві охорони здоров’я, які робили все від них залежне в негнучкій і жорсткій системі.

Певний час я жив і працював у комуністичному Мозамбіку, і тому поїхати на Кубу було цікаво, але в мене не було жодних романтичних уявлень про цю країну. І поки я перебував там, їх так і не з’явилося. Я без упину можу розповідати історії того абсурду, який бачив на Кубі. Це місцевий самогон — токсичне флуоресцентне вариво, яке складалося з води, цукру та «дріжджів» із дитячих підгузок, і переганялося по телетрубках. Це готелі, які не передбачали наявності гостей, і тому там не було їжі (проблему ми вирішували тим, що їздили додому до старих людей і доїдали те, що залишалося після їхнього звичайного обіду). Можу розповісти про мого кубинського колегу, який знав, що його дітей виженуть з університету, якщо він надішле різдвяне вітання двоюрідному братові в Маямі. Я можу розповісти, що для отримання дозволу на дослідження мені довелося пояснювати свої методи самому Фіделю Кастро. Та я утримаюся від деталізації цих історій і розкажу лише, чому туди поїхав і що там знайшов.

Наприкінці 1991 року бідні фермери з провінції, де вирощували тютюн, перестали розрізняти кольори, а потім у них виявилися неврологічні проблеми — люди не відчували руки й ноги. Кубинські епідеміологи провели всі можливі для них дослідження й почали кликати на допомогу спеціалістів із зовнішнього світу. Оскільки Радянський Союз щойно розвалився, із цього боку допомоги чекати було не варто. Гортаючи світові дослідження неврологічних пандемій серед бідного сільського населення та шукаючи їхніх авторів, кубинці наткнулися на моє ім’я. В аеропорту мене зустріла Кончіта Верґо з Політбюро Куби. У перший же мій день на Кубі я зустрівся з Фіделем Кастро, якого завжди супроводжувала озброєна охорона, що добре мене обшукала. Його чорні кросівки рипіли на цементній підлозі, коли він ходив поруч.

Мої дослідження тривали три місяці. Я зробив висновок, що бідні фермери страждали не через отруєння харчовими продуктами, придбаними на чорному ринку (як ходили чутки) і не від мікро­бів, що спричинили порушення метаболізму, а від звичайного дефіциту поживних речовин, викликаного глобальною макроекономікою. Радянські човни, які донедавна прибували на Кубу, наповнені картоплею та іншими харчами, і залишали острів з кубинським цукром та сигарами, цього року не приїхали. Усю їжу було строго нормовано. Ті рештки поживних продуктів, які були в людей, віддавали дітям, вагітним і старим, а дорослі героїчно споживали лише рис і цукор. Я зробив доповідь, де дуже ретельно й обережно представив усі свої висновки про те, що урядове планування не забезпечило достатньої для людей кількості їжі. Планова економія зазнала невдачі. Мені подякували й мене відправили додому.

За рік мене знову запросили до Гавани, щоб я виступив на тему «Глобальні перспективи розвитку охорони здоров’я на Кубі» в Міністерстві охорони здоров’я. До цього моменту уряд Куби за допомогою венесуельського уряду вже міг нагодувати кубинський народ.

Я показав особливе становище Куби на моєму бульбашковому графіку здоров’я і добробуту. Рівень дитячого виживання був такий самий, як у США, за рівня доходів, що становив лише чверть від американського. Міністр охорони здоров’я вибіг на сцену одразу після мого виступу й підсумував моє повідомлення: «Ми, кубинці, найздоровіші з-поміж бідних». Його репліка викликала бурхливі оплески й означала закінчення сесії.

Однак своєю презентацією я хотів сказати зовсім не те, що всі з неї винесли. Поки я йшов до столів із їжею, мене взяв за руку молодий чоловік. Він спокійно вивів мене з натовпу й розповів, що він теж працював над статистикою з охорони здоров’я. Цей чоловік нахилився до мене й хоробро прошепотів: «Ваші дані цілком правильні, але висновок міністра — зовсім неправильний. — Потім подивився на мене, наче це був якийсь іспит, і продовжив: — Ми не найздоровіші серед бідних, ми — найбідніші серед здорових».

Він відпустив мою руку й, усміхаючись, стрімко пішов геть. Звичайно, він мав рацію. Кубинський міністр описав ситуацію з погляду однозначного урядового ракурсу, але був і інший. Чому потрібно задовольнятися тим, що люди здорові, але бідні? Невже кубинці не заслуговують, щоб бути так само багатими й вільними, як і ті люди, що живуть у здорових країнах?

Сполучені Штати: найбільш хворі серед багатих

І це переводить наш погляд на Сполучені Штати. У той час як Куба — найбідніша країна серед здорових через свою відданість єдиній ідеї, США є найбільш хворою серед багатих.

Ідеологи покажуть вам контраст між Штатами й Кубою. Вони наполягатимуть на тому, щоб ви обирали те чи інше. Якщо обирає­те жити у США, а не на Кубі, кажуть вони, то маєте відмовитися від усього, що робить уряд Куби, і підтримувати все, що той відхиляє — вільний ринок, наприклад. Зрозумійте мене правильно: для життя я точно обрав би США, але вважаю схожий стиль мислення неконструктивним. Він однобокий і хибний. Як країна з великими амбіціями, Штати мають порівнювати себе не з Кубою, комуністичною країною щабля 3, а з іншими капіталістичними державами, що перебувають на рівні 4. Якщо американські політики хочуть ухвалювати рішення, що ґрунтуються на фактах, вони мають керуватися не ідеологією, а цифрами. І якби мені довелося обирати, де жити, я оцінював би не за ідеологією, а за тим, що держава може дати своїм громадянам.

Сполучені Штати витрачають на охорону здоров’я більш ніж удвічі порівняно з іншими капіталістичними країнами — близько 9400 доларів на одну людину проти приблизно 3600 доларів. Але за ці гроші американці отримують на три роки меншу тривалість життя. Хоч США витрачають на охорону здоров’я більше коштів, ніж будь-яка інша країна світу, але громадяни 39 країн живуть довше, ніж американці.

Замість порівнювати себе з людьми, що живуть за екстремальних соціалістичних режимів, громадянам США варто запитати себе, чому вони не можуть досягти такого рівня здоров’я за таку ж ціну, як і інші капіталістичні держави, що мають схожі ресурси. До речі, відповідь не така вже й важка: у них немає базового державного медичного страхування, яке в більшості країн зі щабля 4 сприймається як належне.

За сучасної системи багаті застраховані американці відвідують лікарів частіше, ніж їм потрібно, витрачають значні кошти, тоді як бідні пацієнти не можуть оплатити навіть прості недорогі процедури та помирають порівняно раніше. Лікарі займаються обслуговуванням, у якому насправді немає сенсу,