Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

- Після того дня я його не бачив ні разу, - зауважив Ділан. - Я не знаю, що стало з ним.

- Я так розумію, де шукати його ти теж не знаєш...

- В цьому мені допоможеш ти, - обернувся до неї обличчям хлопець.

- Здурів. Я не вмію користуватися своєю силою...

- Тобі просто потрібно налаштуватися. - здвигнув плечима атлант.

- Капець, як у тебе все легко, - легенько хлопнула в долоні капітан. Вона хмикнула і, закотивши очі, спробувала налаштуватися на потрібну хвилю.

Піратка не знала, що робити, тому вона заплющила очі і мислено звернулася до магії, як до своєї радниці. Вона попросила допомоги у внутрішньої "я". Без свідомої пам'яті вона не могла зв'язати потрібне закляття, але сподівалася на безумовну пам'ять.

Поволі магія охоплювала її і направляла. Азалія я не розуміла, що робить. Вона повністю віддалася цій течії. Її рука сама потягнулася до чола Ділана і вона торкнулася його у районі міжбрів'я вказівним пальцем.

Легко масажуючи, вона несвідомо витягувала образ того солдата, про якого говорив атлант. Вона відірвала палець від обличчя хлопця, а разом із ним потягнулась крихта світла, яка відповідала за шуканий образ.

Вона сконцентрувалася на цьому промінці і враз її голові з'явився образ того, де зараз знаходиться цей атлант.

- Він точно в темниці, - промовила капітан, розплющивши очі. - Скоріш за все в палацовій. Я бачила цю камеру. Покажу.

На її пальцях все ще залишався той промінчик, вона легенько розширила його і кинула вперед. Цей промінь видозмінився в нитку, яка протягнулася до того місця, де був потрібний їм солдат. Азалія повела Ділана. 

Вони йшли по коридору, а потім спускалися в темниці. Сходи були холодними, як і стіни. А шлях вниз ставав все темнішим. Лише нитка світилася в темряві.

- Чому тут так безлюдно? - запитала піратка. - Навіть стражі не видно.

- Я не знаю... - сумно протягнув Ділан.

За увесь час, що він сидів у темниці, а потім пропадав на суші, палац дуже змінився. Це вже не було схоже на той дім, який він пам'ятав.

Дім, де завжди було шумно. Коридорами снували служниці, що щебетали, наче дивні пташки. Стража була на кожному кроці. Часто палац навідували гості з різноманітних куточків океанської імперії. Це була резиденція вчених, які ганяли тими ж коридорами з паперами в руках і безумними ідеями. Тут була маса придворних дам та їх кавалерів  у дні балів. Тут проходили збори усіх міністрів і радників, які вирішували долю держави. Що сталося з цим підводним раєм, доки його не було?

З кожним кроком униз до темниці, він здригався, згадуючи, які муки виносив. Над ним знущались.

Атлант був монаршою особою і потрапивши в таке гниле місце його не жалували навіть наглядачі. Що казати про місцевий контингент. Їжі він отримував мало, вода була з якихось калюж, одежа порвалася, а нової точно ніхто не давав. Постійні побиття, їдкі слова і нагадування, що жити йому залишилось небагато. 

Добре дядько попіклувався, щоб в нього були "найліпші" наглядачі. Така честь...

Спустившись вниз, вони побачили, що в'язниця не ломиться від кількості в'язнів. Тут немає того шуму і бридкого запаху. Потасовок і грюкоту об ґрати.

Тихо, наче в могилі. Лиш чути дзвінкий звук шльопання карт об стіл. Вочевидь, стражі розпочали нову партію.

Нитка все ще вела до однієї з камер. Ділан звів брови у здивуванні.

- А я спершу думав ти жартуєш. Цікаво як він дожився до такого...

Вони тихо підійшли до клітки. Стіл стражників знаходився за кутом, тому вони не могли бачити гостей. Та й не чекали, вочевидь, що хтось попреться в підвали.

- В нас мало часу, - прошепотіла Азалія.

За гратами, обіпершись об кам'яну стіну, сидів брудний в'язень. Волосся відросло, на обличчі щетина. У в'язниці він, вочевидь, з півроку, не більше. Ділан ледь міг впізнати цьому чоловікові того відважного лицаря атланта. Віпат теж виріс і став чоловіком, його риса загострилися і тіло стало натренованішим і мужнім.

- Віпат, - покликав тихо друга Ділан.

В'язень здригнувся, ніби почув голос привида. Він повільно повернув голову убік Азалії і атланта.

- Я збожеволів? - тихо запитав він. - Це не можеш бути ти. Душа мого князя прийшла до мене, щоб пожурити мене за мої гріхи? - його голос був сухим і слабким.

Вочевидь він довго не їв і не пив.

- Це дійсно я, - прошепотів Ділан.

- Як це можеш бути ти, - не вірив Віпат. - мого князя згодували кракенам.

- Взагалі-то не встигли, - хмикнув Ділан. - Мені треба твоя допомога.

В'язень не міг повірити, але тим не менш швидко підповз прямо до гратів, що ближче роздивитися відвідувача.

- Все що завгодно... якщо це дійсно Ви, мій князь.

- Ти знаєш де знаходиться браслет, який я завжди носив? Він має бути у мого дядька....

Віпат нахмурився і через хвилину відповів:

- Я дійсно бачив у нього твій браслет. Він дуже довго намагався забрати з нього магію, але так і не зміг. Врешті-решт він сховав його в потаємній стіні тронної зали.