Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

        Стало трохи ніяково. Приємно так проводити час поруч, та такого я ніколи не бачив, не чув щоб двоє хлопців спали в одному ліжку просто так.

- Гаразд. – почухав вилицю. – Якщо хочеш.

        Кафі повільно підійшов, темрява ночі прикривала його обличчя.

- Піжама за довга трохи. –  заліз на ліжко, накрився ковдрою.

- Знаю. Осінь, холодно. – поставив руку на яку він ліг.

        Ніяково. Не хочу відчувати ніяковість зараз.

- Якщо хочеш, я можу піти. – склав руки розслабленим кулаком на талії.

- Та ні… просто не звично. – коротка пауза, - Таке роблять лише… ти сам розумієш. Або дівчата. Мені приємно та…

- Люди поділили речі до певного сорту. – трохи помовчав. – Ти не вважаєш це правильним, я це знаю. Якщо ніяково то можу піти.

- Не треба іти. – По вікну почали бити краплі дощу. – Ходи сюди. – Обернувся до нього лицем. Рукою присунув  до себе. Дощ ставав все сильнішим. Тіло Кафі прохолодне. Піжама приємно торкається шкіри.

- Люблю твій запах. – Прижався до грудей заплющивши очі. – Тіло теж.

- Це натяк що мені час помитись?

- Ні. – відрізав. В голові спливали картинки, почуття ночі у селищі коли ми спали після його приступів болі. Ці відчуття, спогади витісняли ніяковість і сором.

 Пам’ятаю перший раз заснули. Перші дні після виходу з рідних місцин.      

 Мій друг здається спить . Рука обійняла мене.

- Чому ти не спиш? – моя рука була на ньому.

- Не хочу. – розплющив очі. Погляд направлений на мій живіт. Наше дихання, в основному моє та краплі дощу по склі глушили тишу темної кімнати. – Це наша остання ніч  у наших життях коли ми спимо разом. – сказав те що не хотів казати.

- Чому? – тихо спитав. Свічки освітлювали кімнату все менше і менше.

- Знайдеш ту, з ким проведеш останні дні свого літа. – смутний.

- Ось чому ти в цьому ліжку? – погладив голову.

- Ага… - тихо відповів. Поцілував друга в лоб.

- Не хвилюйся, ще будуть у нас такі ночі.

- Гаразд. – заплющив очі.

Мої руки прижали Кафі ще ближче, він зітхнув, це повітря прохолодним потоком вдарило по грудях. Я заплющив очі. Поклав ногу між його ніг.

…

 

        Сад  дуже схожий із Санайським похмурна погода приємна, вітру немає, від слова жодного. Будівники щось робили  коло стіни, де будівники там і шум. Інколи з криками, матами. Краще піду вглиб саду.

        Коло статуї кролика мене зустрів як не дивно… кролик, карамельний кролик. Глянув на кролика, він глянув на мене теж, покрутив трохи своєю головою почухався пострибав дальше.

        Кролик явно не поспішав,  не боявся мене. Чому мені захотілось піти за ним. Ну а чим займатись? Живіт мій повний смачного. Інших занять поки не придумав.

        Кролик притопав до густих хащів, хащі напевно слугують огорожею.ві сторони саду закінчуються такими хащами, якщо з неба дивитись виглядатиме як кут.

        Глянув на похмуре небо потім в очі карамельного кролика.

- Чому стоїш? – очі кролика допитливо дивились. Нащо він за мною йде? І нащо я сюди прийшов? – читалося в очах кроля.

        Сів коло дерева, поспостерігаю. Він зробив те саме.

- Знаєш а не погане місце. – Кролик у відповідь заворушив носом.

        Неподалік ростуть кущі різник ягід. Купа кущів кольорових ягід.

        Ягоди-цятки, з зором проблеми? Напевно.

- Зір вже не той… - зітхнув.  Кріль махнув вухом. Хм цікаво які звуки видають кролі. Качки квакають, кури кокають, корови мукають, коти нявкають а кролі… нюхають?

- Хочеш ягід? – запитав у кролика, дивний він. – Хоча чи можна тобі ягоди?  - встав, обтер коліна й попрямував до кущів.  У цих рядах росте малина, виноград, смородина і червоні ягоди, ніяк не можу згадати їх назву! Часто їх їм, точніше їв.

        Кріль зник, не пішов за мною. Краєм ока видивлявся його поки їв виноград. – може це кролиця? – подумав запихаючи ягоду до рота.

        Ще раз крутнув головою обдивляючись все, рукою зривав ягоди. В хащах побачив щось темно коричневе. Схоже на якусь тканину. Покрокував до кущів, в руці тримаю дюжину виноградин. Виноградинки по одному вставляв у рот.

        Це темно коричневе щось поворухнулось.

- Хто ти? – ковтнув пережовану виноградину.

- Ну…  - Голос чи то хлопчачий чи то дівчачий. – Я тут збираю… гриби. – вийшла дівчина, за спиною ховала кошик, кошик середній. Надто худа.

- Скільки тобі? – простягнув ягоди. Вона неохоче взяла.

- двадцять шість.

- Мене звати Денсей. Мені до речі двадцять дев’ять. Скоро тридцять. – зітхнув.

- Ясно. – похиталась тримаючи кошик за спиною, - тоді я піду?

- Чекай. У тебе часом немає карамельного кроля? – оглянувся позаду, може прийшов? Якось припав він мені до голови…

- Ні. – коротко.

- Просто тут один бігає зовсім не дикий і на прокаженого не схожий, хоча кролі таким не хворіють напевно.

- Напевно втік. – зібралась іти.

- Теж тут їм все це без дозволу. Тому не…

- Будеш в будинку «Лілії» скажеш що від Аліси Стоун. Тобі зроблять знижку. – Дременула.

- Ось і знайшов… Хоча він казав бордель… - знизав плечима повільним кроком пішов. – Аліса Троске, - вирвалась усмішка, - чудово звучить.

 

***

        Часу вирішив не гаяти. А навіщо? Цікаво що буде далі.  До цього будинку вартові мене швидко підкинули, знають цей дім.

        Мене вели декілька вартових, в охороні немає потреби. Тай  не треба, моє ім’я, немає жодної цінності.

        Усюди  балаканина, хтось сварився, кричав, говорив, звуки коліс чи копит. Блакитне небо покрилось хмарами фіолетового відтінку. Багато ліхтарів позавалювали. Хтось навіть грав у настільні ігри під навісами будинків.

        Привели мене хлопці до будинку в три поверхи заввишки. Доволі багатим фасадом, під будівлею стояли великі вази наповнені різними квітами, переважно квіти червоні перемішані з білими.