Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

розділ 13

 Розділ 13

        - Скоро ступим на берег. –  Я зайшов до кімнати. Кафі глянув на мене знімаючи сережки сонця і місяця.

- Так. – прикріпив сережки на пояс. Взяв срібні кільця. – Можеш допомогти?

- З чим? – підійшов ближче. На столику поруч лежать ножиці.

- Обріж моє волосся. – сів на стілець дивлячись на  берег за вікном.

- Воно тобі личать. – спершу не зрозумів.

- Я обіцяв що не помру тут. – закинув волосся рукою.

- Гаразд. – ножиці легкі. Почав відрізати пасма світло русого кучерявого волосся.

- На цьому борту ніколи не було Святого. Називай мене Кай, доки ми тут. – обхопив коліна руками.

- Що за свято тебе тут чекало? – пасма падали один за одним.

- Моя смерть можливо,  люди справді повірили б у мої слова. Та… мною було сказано все що я хотів, дальше це їх справа. Віднайти в собі.

- Дякою тобі. - волосся все падало. Поганий з мене перукар.

Обличчя стало більш виразним, світло карі очі яснішими. Тепер він все менше ставав схожим на себе.

- Чесно мені не відомо що саме тут відбулося би. Це просто вибір. я зробив свій.  – застигла мовчанка. Шум ножиць розрізають тишу

- Ти повернимось до Санаю разом? – обрізаю останні пасма.

- Так. На цьому місті моя подорож закінчиться. Або як святого якого тут вбили, або як  того кого прозвали святим. 

- Все. – струснув з його білого одягу залишки волосся.

        Кафі обернувся до мене, глянув.

- Тепер просто Кафі, той дивак з твого дитинства. – усміхнувся. – Тепер переодягнусь.

         Йдем позаду принцеси трапом. Кафі одягнув темну сорочку, чорні штани як у мене. Тепер волосся виглядало темним. Тепер він  зовсім інша людина.

        Через мене?

        Шум вітру бє по обличчю. Тут  трохи тепліше ніж. Вже осінь. 

        На пристані стоїть декілька багато вдягнутих чоловіків, переважно старих, десяток охоронців одягнуті  по стилю  країни.

        Принцеса одягнена  блідо коричневі штани та сіру сорочку. Приязна усмішка прикрашає її вихід, пряма осанка кричить  про сильну людину.

- О, вітаю посоле. – пожала руку послу. – Давно не бачились, правда?

Чи моє місце бути тут? з цими людьми? Важливі люди.

- Вітаю ваша високість. – вклонився. Я ніколи не вклонявся… стало трохи ніяково. – Радий вас бачити, та шкода покидаєте свій дім.

        Кафі поруч, тепло заспокоює мене.

- Тут мій новий дім.  Принцеса же не в заслання приїхала, а одружуватись.

- Ви маєте рацію.

- Це мої хороші знайомі. – жестом показала нас. – Це Денсей Троске і Кай Лейс. Денсей мій «охоронець» - знайшла не вагаючись представила. Охоронець поганий як показує практика. – Кай проведе мене до вівтаря. Так як більше нікому.

- Радий знайомству. – сказав посол. Ми кивнули. – А де святий Кафі? – поглянув позаду нас.

- Нажаль він залишився в Лонвелі, його побили, виникли труднощі. – Принцеса просвітлена справою.

- Дуже шкода. – коротка пауза. – Прошу за мною принцесо Архаліє. – жестом запроси до карет неподалік.

        Тут  багато зелені, берег мало забудований. зрідка трапляються будинки рибалок й торгових компаній, самий епіцентр міста трохи далі за деревами, видно дахи високих будівель. Сідаючи в карету, позаду  помітив двох рибалок, рибалки про щось шептались дивлячись на мене чи то посла, швидко пішли із відрами у бік одної хати.

        Ми водній кареті, принцеса і посол в іншій. Ще одна для тих вельмож.

- Кафі можна запитати?

- Питай. – вдивлявся у вікно.

- Чому ти казав повернутись із принцесою?

- Побачимо. – відказав. – моє збережене життя багато що змінить, вже змінило.

- Зрозуміло. – помовчав. Звук коліс приємно бадьорив, одна неприємність, хитає. – Ти думав що робитимеш в Санаї?

- Спершу давай навідаєм твою родину? – не відповів.

Кивнув в знак згоди.

- Можеш зцілювати людей в Санаї.

- Напевно зцілюватиму. – знизав плечима. – візьму декілька сиріт.

        Передати бачення світу, тому хоче дітей. Знаю напевно.

- Теж напевно візьму. – глянув під ноги.

- У тебе свої будуть. Тай потрібно тобі. – не зводив погляд. За вікном проходили будинки, сади, кущі. - Сам народжу чи що? – іронічно хекнув.

- Ти знайдеш її тут, у цьому місті.

- Ага. – віриться мало.  Навіщо мені ще хтось?

- Любитимеш. Боятимешся, але ви станете хорошою парою.

- Дівчина якій зламали життя але не зламали її? – чому ці слова вирвались.

- Бо тільки з такою зможеш жити. – пояснив. – сходи завтра в дім насолоди. Тобі дадуть адресу, тай тобі не завадить. В штанях постійно годинник на першу. –  глянув мені між ноги. 

- Повія?

- Може. Людина.

- А що ти знаєш?  - то знає то не знає…

- Щось то знаю, але що саме не знаю. – підняв кутик рота.

- Ага. Дурень.

        Палац  нижчий від більшості будинків. Чотири поверхи. широкий.

        Нас посилили разом, вітальня дві кімнати, дві ванни. Квартирка якщо простіше казати. За час плавання Кафі багато спілкувався з принцесою. Моє спілкування обмежувалось несподіваними зустрічами будучи з другом. Владність пригнічує.

        Глянув на вулиць через вікно. Можливо десь серед цих білих будинків жила сім’я Лілібет, напевно маленька кидалась вівсянкою.

        Перед сном вирішив прочитати книгу. Ось читаю, читаю. Розумію читання нудне мені.  Все надто старомодно.

Визнаю, живу у старомодному світі, ну але ж не на стільки.

        Відклав книгу до тумбочки. За вікном  повна темнота, дивина. Таке місто, а ні ліхтаря, ні навіть свічок в вікнах будинків. Мою кімнату  освітлює пара свічок під вікном.

         Почувся легкий стукіт.

- Можна. – глянув на двері.

- Спиш? – одягнений чорною піжамою.

- Ні, щось сталось? – підсунувся вище.

- Можна з тобою поспати? – склав за спину руки. – Згадав різне. захотілось. – виглядає понуро.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍