Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

— Не заважай їм, — втрутилася сестра, — Бачиш, вони саме їдять!

— То справжні ненажери, — сказав Александр, нахиляючись. — Від того, що не з’їсть кілька крапель молока, ніхто з них з голоду не помре. Тобі якого?

— Отого чорного з біленькими лапками.

— Це також і мій улюбленець, і найграйливіший серед них, — сказав юнак, беручи його на руки.

Кошеня нявкнуло, щоб показати своє незадоволення, та тільки-но опинилося на руках у Віталія, почало гризти кінчик комірця його сорочки.

— Можна його взяти у Спіріт Лейк? — спитав хлопчик, благально дивлячись на сестру.

— Чого ж ні, — втрутився сержант Лєпін, пестячи спинку кошеняти. — А ти як думаєш, Даріле?

Лейтенант Ґордон скривився та під прохальним поглядом хлопчика кивнув.

— Якщо мосьє Лявальєр згоден подарувати тобі кошеня, ми посадимо його в картонну коробку й непомітно доправимо до табору як нелегального пасажира, — зашепотів Етьєн, прикладаючи палець до губ, наче йшлося про військову таємницю.

Солдати користалися цим перепочинком, далеким від армійських буднів.

Віталій підвів на Александра сповнені надії очі.

— Звичайно, я тобі його даю! Мама буде рада, що знайшлася сім’я хоч для одного з котиків.

— Як ти його назвеш? — поцікавився Етьєн.

Віталій підніс маленький клубочок хутра до очей й уважно подивився на нього.

— Хочеш бути Калушем? — запитав у кошеняти.

Тваринка нявкнула від задоволення й помахала передніми лапками.

— Йому подобається його ім’я, — сказав Віталій, показуючи котика всім довкола. — Друзі, познайомтеся. Це — Калуш, мій новий друг.

— Якесь дивне ім’я, — промовив Александр до Олени. — Якщо можна, поясніть, що означає Калуш?

— Назва міста, у якому ми жили в Україні. Ми поїхали звідти всього десять місяців тому. Мій братик скучив за ним.

— Ви одружилися до того, як приїхати до Канади?

Олена була заскочена зненацька. Цього приємного дня вона заховала згадку про своє несправжнє одруження в далекі закутки пам’яті.

— Ходімо до Абіґаль і вашого брата Жозефа, — запропонувала вона, не бажаючи виказувати причину свого союзу з Петром.

Александр підхопив її під лікоть і повів через кухню, у якій витали запахи овочевого супу. Скрипалька добре почувалася, коли цей чоловік, який світився спокоєм і життєрадісністю, був поруч, тоді як її світ складався тільки з війни й табору для інтернованих.

— Ходіть робити сендвічі, — покликав їх Едмон, який у компанії Жозефа й Абіґаль стояв неподалік обіднього столу. — Буде смачно із супом, який нам готує Імельда. Думаю, там ще лишився пиріг із кленовим сиропом...

— Пиріг із кленовим сиропом! — вигукнув Віталій. — Я його не їв, звідколи ми переїхали сюди. Той, що робила Софія, був такий смачнючий! Правда ж, Алю?

— Так, я пригадую теж... і думаю, що той, що зготувала мадам Лявальєр, буде дуже смаковитим.

— Мама — найкращий кухар в Абітібі. Мосьє кюре не просто так запросив її до себе готувати до вашого приїзду.

— Не така вже й велика честь, — зауважила скромно Імельда, хоча їй були приємними синові слова. — В Абітібі живе так мало народу!

— Перепрошую! Я неправильно висловився, — виправився Александр. — Ви найкраща у цілому світі!

— Мій син має рацію, — додав Едмон, огортаючи дружину захопленим поглядом. — Я ж не задарма з нею одружився.

Олені й Абіґаль було добре у цій сім’ї, у якій панувала згода і кожен підтримував іншого. Вони збудили в них приємні спогади. Було видно, що всі із задоволенням сидять за великим столом у гарній їдальні Лявальєрів. Вечеря минула жваво.

Доки Олена спілкувалася з іншими запрошеними, Александр попросив Абіґаль допомогти йому з посудом. Обоє пішли на кухню.

— За вас варто вийти заміж, — пожартувала вона. — Чоловік, який миє посуд, на дорозі не валяється.

— У Імельди сини не відпекаються від домашньої роботи, — заявив молодий чоловік, підморгуючи матері, яка прибирала стіл.

— У вас хороша сім’я, — зауважила Абіґаль.

— Щодо сім’ї, — вів далі Александр, — я помітив, що Олена має прізвище Тефаняк. Вона часом не дружина того Петра, який працює на табірній кухні?

— Ви знаєте його?

— Я регулярно постачаю товар у Спіріт Лейк, і майже завжди він на прийманні. За винятком, коли мені сказали, що він у карцері.

Абіґаль задумливо закінчила витирати величезну миску для салату, а потім відповіла:

— Шлюб Олени й Петра мене дивує, — зізналася вона. — Вони такі різні! Якщо я правильно зрозуміла те, що ви мені щойно сказали, ви такої ж думки.

— Я сподівався, що то не він її чоловік. Той хлопець неотесаний і дратівливий. Я часто це помічав. Щоразу, коли йому щось не до вподоби, він репетує й кидається всім, що попаде під руку. Його товариші не люблять його. Видно навіть такому чужинцю, як я.

— Життя в концтаборі — не мед, та ви маєте рацію, більшість чоловіків так не реагують.

Абіґаль замовкла, наче не наважувалася вести далі.

— Я, звичайно, не повинна говорити з вами про свої підозри, — нарешті додала вона, — та думаю, що та ґуля на лобі Олени, то справа рук її чоловіка.

Здивований і занепокоєний, Александр впустив тарілку в раковину, й та розбилася. Він обернувся в бік вітальні. Сидячи біля Жозефа, Олена підвела очі, і їхні погляди на якусь коротеньку мить зустрілися. Зажурений, він побачив у її очах глибокий сум. Як чоловік міг ударити таку тендітну молоду жінку, як ця скрипалька?

Поскладавши весь посуд, Абіґаль і Александр приєдналися до компанії у вітальні. Едмон запалив вогонь у каміні, і від полум’я поширилося приємне тепло. В кімнаті панувала приємна атмосфера. Віталій сів біля Александра. У його радісному погляді вигулькнув колишній хлопчик. Пізніше, коли Олена з подругою мали повертатися до пресвітерської, вона дозволила йому зостатися у Лявальєрів, за що він був дуже вдячний їй.

Наступний день починався у полум’яних променях сонця. Щойно прокинувшись, Віталій, який спав у кімнаті Александра, скочив із ліжка й кинувся в коридор перевірити, чи Калуш ще там.

— Ходімо, — сказав Александр, який ішов слідом, — спустимося в магазин і виберемо коробку, у яку ти посадиш кошеня.

— Як думаєш, я можу взяти ще одного для свого друга Толі?

— Хто такий Толя?

— Мій глухонімий друг. Він буде радий, якщо й у нього буде котик.

Александр знав, що мати шукала, кому їх віддати. Тож він погодився, чому маленький хлопчик невимовно зрадів і вибрав біло-жовтого.

Александр знайшов коробку й вистеливши її дно, а потім посадив туди двох кошенят.

— Ти дуже добрий, — подякував йому Віталій і