Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

полегшення: тепер я знала, що цього дня ніщо мені не загрожує. Я не розуміла, як доктор Нолан могла знати, ніби люди засинають під час шокової терапії, якщо саму її так ніколи не лікували. Як вона знала, що людина не просто виглядає, наче спить, а справді не відчуває багатовольтових судом і не чує електричного гулу?

Було чути, як хтось грає на роялі в іншому кінці коридору.

За вечерею я сиділа мовчки й дослухалася до балаканини белсайзівських жінок. Усі вони були вдягнені як належить, акуратно нафарбовані, деякі з них були заміжні. Дехто з них їздили в місто пройтися по крамницях, дехто поїхали погостювати до друзів, і за вечерею вони тільки й робили, що по колу обмінювалися особистими жартиками.

— Я подзвонила би Джеку, — казала жінка на ім’я Діді, — тільки боюся, що його не буде вдома. Хоч я точно знаю, куди дзвонити, щоб його знайти. Знаю, що кажу.

Низенька жвава блондинка за моїм столиком засміялася:

— Я майже домоглася від доктора Лорінґа того, що мені треба.

Вона широко розплющила по-ляльковому порожні блакитні очі й додала:

— Залюбки обміняла б свого Персі на новішу модель.

З іншого боку кімнати Джоан із чималим апетитом поглинала фарш у томатному соусі. Вона, здавалось, цілком вільно почувалася серед тих жінок, а зі мною трималася прохолодно, мовби трохи зневажливо, як із напівзабутою та неважливою знайомою.

Одразу після вечері я вклалася в ліжко, але потім почула звуки рояля й уявила, як Джоан, і Діді, і Лубель, і блондинка, і всі решта сміються й пліткують про мене у вітальні, поки я не чую. Певно, скаржаться одна одній, як жахливо, що поруч із ними в «Белсайзі» є такі, як я, адже мені місце у «Ваймарку».

Я вирішила покласти край цій підлоті.

Накинувши ковдру на плечі, мов палантин, я почимчикувала коридором на світло й веселий гомін.

Решту вечора я слухала, як Діді вистукує на клавішах рояля власноруч складені пісеньки, а інші грають у бридж і теревенять — так само, як робили б це в студентському гуртожитку, лишень дехто з них уже переросли коледж щонайменше на десяток років.

Одна з них, міцна й висока жінка, сива і гучноголоса, колись навчалася в коледжі Вассара[15]. Звали її місіс Севедж. Одразу було ясно, що вона — світська левиця, адже їй тільки й ішлося, що про дебютанток. Здається, у неї було двоє чи троє доньок, і того року всі вони мали вийти у вищий світ, от тільки місіс Севедж зіпсувала їм дебют, утрапивши в психлікарню.

У Діді була одна пісенька, «Молочник», і всі постійно казали, що вона мусить записати її в студії — це буде хіт. Починалася пісенька з того, що Діді тихенько награвала мелодію, схожу на стукіт копит неспішного поні, а тоді накладала другу, ніби насвистування молочника, і дві мелодії доповнювали одна одну.

— Як це мило, — невимушено сказала я.

Джоан спиралася на один із кутів рояля й гортала якийсь модний журнал, а Діді всміхнулася їй, наче нагадуючи про якусь їхню спільну таємницю.

— Ой, Естер, — озвалася Джоан, тримаючи журнал так, щоб мені було видно. — Це не ти?

Діді припинила грати.

— Дай глянути, — вона взяла журнал, розглянула сторінку, на яку показувала Джоан, а тоді подивилася на мене. — Ой, ні. Звісно, ні, — сказала вона й знову глянула на фото в журналі. — Бути не може!

— Та це ж Естер! Правда, Естер? — запитала Джоан.

Лубель і місіс Севедж підпливли до рояля, і я, вдаючи, ніби розумію, про що йдеться, потяглася за ними.

На журнальному фото була дівчина, вбрана у вечірню сукню без бретелей із чогось білого й пухкого, вона навіжено всміхалась, а довкола неї юрмилися хлопці. Дівчина тримала в руці келих із прозорим напоєм і, здавалося, зосереджено дивилася понад моїм плечем кудись за мене, трохи лівіше. Чийсь тихий подих залоскотав мені шию, я розвернулася всім тілом.

Нічна медсестра непомітно підійшла на м’яких гумових підошвах.

— Що, правда? Це правда ви?

— Ні, це не я. Джоан помилилась, і то дуже. Це хтось інша.

— Ні, скажи, що це ти! — скрикнула Діді.

Але я вдала, ніби не почула, і відвернулася.

Тоді Лубель почала просити медсестру долучитися четвертою до партії в бридж, а я підсіла поспостерігати, хоча в бриджі ні бе ні ме: у коледжі я не мала часу грати, це могли собі дозволити заможніші дівчата.

Я тупо дивилася на безвиразні обличчя королів, і валетів, і дам, і слухала, як медсестра розповідає про своє тяжке життя.

— Ви, леді, не уявляєте, як воно, триматися за дві роботи, — казала вона. — Ночами я тут, стережу вас…

Лубель хихикнула:

— Ой, та ми ж чемні. Ми найкращі з усіх тутешніх, самі знаєте.

— Ой, з вами ще нічого, — медсестра почастувала всіх м’ятною жуйкою, а тоді й собі розгорнула рожеву пластинку. — З вами все гаразд, а от бевзі в лікарні штату всі соки з мене висмоктують.

— То ви й там, і тут працюєте? — запитала я, несподівано зацікавившись.

— Ага, — медсестра глянула просто на мене, і я зрозуміла, що вона вважала мене зовсім недостойною перебувати в «Белсайзі». — Там би вам анітрошечки не сподобалось, леді Джейн.

Дивно, що медсестра назвала мене леді Джейн, адже вона чудово знала, як мене звати.

— Чому? — не вгавала я.

— Ну, бо там усе не таке приємне, як тут. Тут у вас майже заміський клуб. А там нічого такого немає. Ніякої ДТ, ніяких прогулянок…

— Чому ніяких прогулянок?

— Бо замало пер-со-на-лу, — на цих словах медсестра загребла взятку, і Лубель застогнала. — Кажу вам, леді, наскребу на машину — і бувайте здорові.

— Тобто й тут вас не буде? — запитала Джоан.

— Нізащо. Тільки приватні клієнти. І то під настрій…

Я припинила слухати.

Відчувала, що медсестрі доручили донести до мене альтернативи. Або я вилікуюсь, або падатиму нижче й нижче, мов загасла зірка: з «Белсайза» до «Каплана», тоді до «Ваймарка», а зрештою доктор Нолан і місіс Ґінея поставлять на мені хрест, і я опинюся в сусідній лікарні штату.

Я підтягнула ковдру на плечі й відсунула стілець.

— Мерзнете? — грубо запитала медсестра.

— Так, — відповіла я, виходячи в коридор. — Кригою вкриваюся.

Тепла й безтурботна, я прокинулась у своєму білому коконі. Промінь слабкого зимового сонця танцював на дзеркалі, й на склянках на комоді, й на металевих ручках дверей. З протилежного кінця коридору чувся вранішній дзенькіт посуду: покоївки розставляли сніданки по тацях.

Я чула, як медсестра постукала в двері кімнати поблизу. Сонна місіс Севедж щось викрикнула у відповідь, і медсестра ввійшла до неї, подзенькуючи тацею з посудом. У мені на мить ворухнулася здатність насолоджуватись, і я уявила пару, що здіймається над блакитним порцеляновим кавником, і блакитну порцелянову чашку, і круглобокий глечик для вершків — з білими маргаритками на блакитній порцеляні.

Я починала прощатися з собою.

Коли падіння на дно вже неминуче, треба до останнього триматися за дрібні приємності.

Медсестра погрюкала в мої двері й увірвалася, не чекаючи відповіді.

То була нова медсестра — вони весь час мінялися, — з вузьким пісочно-жовтим лицем і такого ж кольору волоссям, із круглими цятками ластовиння на кістлявому носі. Бозна-чому від вигляду цієї медсестри мене охопив доглибний смуток, і аж коли вона перетнула кімнату й підняла зелені жалюзі, я зрозуміла, що незвичність картинки була почасти зумовлена відсутністю таці.

Я відкрила рот, щоб запитати, де мій сніданок, але тут-таки затнулася. Вона мене з кимсь переплутала. З новими медсестрами таке часто буває. Когось із «Белсайза» водять на шокову терапію, просто я про це