Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

Уперше я зауважила, що в нас із Джоан може бути щось спільне.

— Пробила руками шибу в кімнаті співмешканки.

— Якої співмешканки?

— Давньої сусідки, ще з коледжу. Вона працювала у НьюЙорку, і я не придумала, де б іще зупинитися, та й грошей майже не лишилось, тому я попросилася до неї. Там мене знайшли батьки — вона їм написала, що я дивно поводжусь, — і батько одразу прилетів мене забрати.

— Але тепер із тобою все добре, — сказала я ствердно.

Джоан уважно поглянула на мене блискучими, ніби мокра галька, очима.

— Мабуть, добре. А з тобою хіба ні?

Я заснула одразу після вечері.

Розбудив мене гучний голос. Місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер. Виповзаючи зі сну, я виявила, що б’ю руками об бильце ліжка й кричу. Суха й гостра нічна сестра місіс Бенністер підбігла до мене.

— Тихенько, розіб’єш.

Вона відстібнула годинник із мого зап’ястка.

— Що таке? Що сталося?

Обличчя місіс Бенністер на мить зібгалося в усмішці:

— У вас була реакція.

— Реакція.

— Так. Як ви почуваєтесь?

— Неясно. Якось легко й весело.

Місіс Бенністер допомогла мені сісти.

— Тепер вам поліпшає. Дуже скоро. Хочете теплого молока?

— Так.

І коли місіс Бенністер піднесла чашку до моїх губ, я склала язик жолобком, і гаряче молоко потекло в мене, і я смакувала ним уповні, і розкошувала, наче немовля, яке припало до матері.

— Місіс Бенністер каже, у вас була реакція.

Доктор Нолан всілася в кріслі біля вікна й дістала крихітний коробок сірників. Точно такий, як той, що я сховала в кишені халата, і на хвильку я навіть припустила, що медсестра могла знайти його в мене і потай повернути.

Доктор Нолан шорхнула сірником об бік коробка. Жовте полум’я вистрибнуло з небуття, і я спостерігала, як лікарка всмоктує його в кінчик цигарки.

— Місіс Бі каже, вам поліпшало.

— На якийсь час. Тепер усе знову як було.

— Маю для вас новину.

Я вичікувала. Уже скількись днів поспіль — гадки не маю, скільки саме, — я вранці, вдень і ввечері сиділа в шезлонгу в ніші, закутана в білу ковдру, і вдавала, ніби читаю. Уявляла собі, що доктор Нолан дасть мені скількись днів, а потім скаже те саме, що я чула від доктора Гордона: «Прикро, але, схоже, вам не ліпшає. Думаю, вам допоможуть кілька сеансів шокової терапії».

— Вам не цікаво, яка новина?

— Яка? — притуплено запитала я, приготувавшись до найгіршого.

— Якийсь час до вас не пускатимуть відвідувачів.

Заскочена зненацька, я дивилася на неї з недовірою.

— Це ж чудово.

Вона всміхнулася:

— Я знала, що ви зрадієте.

Тоді я озирнулася, і доктор Нолан глянула в тому ж керунку — на відерце для сміття біля комода. З нього стирчало дванадцять криваво-червоних трояндових пуп’янків на довгих стеблинах.

Того дня мене навідувала мати.

Мати була лиш однією ланкою в довжезному ланцюгу відвідин: моя колишня працедавиця, леді християнська науковиця, яка гуляла зі мною на лікарняній галявині й говорила про якийсь біблійний туман, який здіймався від землі, і що той туман — омана, і що в мене всі біди були від того, що я вірила в туман, і варто лишень припинити вірити в туман — і він розвіється, і я побачу, що зі мною насправді все було гаразд; а ще був викладач англійської зі старшої школи, який вирішив приїхати й навчити мене грати в скрабл, бо йому здавалося, що це поверне мені цікавість до слів; і навіть Філомена Ґінея власною персоною, яка була дуже невдоволена роботою лікарів і постійно мені про це казала.

Я ненавиділа всі ті відвідини.

Сиділа собі в ніші у вітальні чи у своїй кімнаті, а до мене зазирала усміхнена медсестра й сповіщала про когось із відвідувачів. Якось вони пустили до мене навіть проповідника з унітаріанської церкви, який насправді ніколи мені не подобався. Він постійно дуже нервував, і я бачила, що він вважав мене скажено божевільною, адже я розповіла, що вірю в пекло й у те, що деякі люди, як‑от я, мусять пожити в пеклі до смерті, бо не можуть потрапити туди після смерті, оскільки в життя після смерті не вірять, а з кожним після смерті трапляється те, у що він вірить.

Я ненавиділа всі ті відвідини, бо весь час відчувала, як відвідувачі порівнюють моє товсте тіло й масне волосся з тими, які в мене були раніше, і з тими, якими вони мусять, на їхню думку, бути, і я знала, що гості йшли від мене переповнені відразою.

Я вважала, що, якби мене лишили саму, мені було б трохи спокійніше.

Найгірше було з матір’ю. Вона ніколи мене не сварила, натомість із пісним обличчям благала розповісти, що вона зробила не так. Мати була впевнена: лікарі вважають, що вона щось зробила не так, адже багато розпитували про те, як вона привчала мене до горщика, а я ж чудово сама привчилася з дуже раннього віку, тому ніяк їй не дошкуляла.

Того дня мати принесла мені троянди.

— Лиши їх мені на похорон, — сказала я.

Материне обличчя зморщилось і набуло такого виразу, ніби вона от‑от заплаче.

— Естер, ти що, не пам’ятаєш, який сьогодні день?

— Ні.

Я подумала, може, День святого Валентина.

— Твій день народження!

І тоді я викинула троянди в смітник.

— Не могла вона нічого дурнішого придумати, — сказала я доктору Нолан.

Та кивнула. Наче розуміла, про що я.

— Ненавиджу її, — додала я, очікуючи, що зараз мені за це прилетить.

Але доктор Нолан тільки всміхнулася, наче її щось дуже, дуже потішило, і відповіла:

— Схоже, так і є.

Розділ сімнадцятий

— Сьогодні у вас щасливий день!

Молода медсестра забрала сніданкову тацю й лишила мене сидіти загорнутою в ковдру, мов пасажира на палубі лайнера, який вийшов подихати морським повітрям.

— Чому щасливий?

— Ой, не знаю, чи вже можна вам казати, але сьогодні вас переводять у «Белсайз».

Медсестра дивилася на мене, мовби чекаючи на реакцію.

— «Белсайз». Мені туди не можна.

— Це чому?

— Я не готова. Я ще недостатньо одужала.

— Звісно, ви достатньо одужали. Не переймайтесь, якби ви не були готові, вас нізащо не переводили б.

Коли медсестра пішла, я заходилася складати нову головоломку, яку мені підкинула доктор Нолан. Що вона хотіла довести? Я не змінилася. Нічого не змінилося. А «Белсайз» був найкращим корпусом. Із «Белсайза» люди поверталися до роботи, і до навчання, і додому.

Джоан у «Белсайзі» була на своєму місці. Зі своїми підручниками з фізики, і ключками для гольфу, і бадмінтонними ракетками, і захеканим голосом. Джоан була справжнім вододілом між мною та майже здоровими. Відколи Джоан перевели з «Каплана», я стежила за її успіхами через лікарняні плітки.

Джоан дозволяли гуляти, дозволяли ходити по крамницях, дозволяли їздити в місто. Я потай збирала всі новини про Джоан і сприймала їх не без гіркоти, хоч і вдавала, буцім радію за неї. Джоан була всміхненим двійником мене колишньої — створеним, щоб переслідувати й мучити мене.

Можливо, Джоан уже випишуть, доки я переберусь у «Белсайз».

Однак у «Белсайзі» я принаймні могла більше не боятися шокової терапії. У «Каплані» багатьох жінок лікували електрошоком. Я вирізняла їх з-поміж інших, адже їм не виносили сніданку на тацях, як усім решта. Їх водили на електрошок, поки ми поглинали свої сніданки кожна у своїй кімнаті, а потім вони повертались у вітальню, тихі й понівечені, і медсестри вели їх за руки, як дітей, і там вони снідали.

Щоранку, коли медсестра стукала в двері й входила зі сніданковою тацею, мене охоплювало