Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

Знаючи, що той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас Ісусом, і посадить нас з вами. Бо все для вас, щоб благодать Божа збагатилася на подяку багатьом, на славу Божу". Це була пуста балаканина, яку Шенк неодноразово чув з амвонів проповідників, як католицьких, так і протестантських, іншими словами – нудьга, ще гірша чим втупитись в стіну.

Ці "заняття", що складалися з читання кількох уривків з Біблії, забрали у нього цілий день. Наступного ранку, після того, як він з'їв дану йому їжу, він знову спробував знайти щось цікаве в першій частині книги. Після важкої боротьби він розшифрував такий вірш: "І Реу, коли йому було тридцять років і ще два, народився в нього Саруг. І по народженні Саруга жив Реу двісті сім років, і мав синів і дівчат. А в Саруга, коли він мав тридцять років, народився Нахор, а по народженні Нахора Саруг жив двісті років, маючи інших синів і дів".

Розчарований, Шенк притулився до холодної стіни і кинув Біблію на лавку. Якби все Боже Слово було причиною цієї війни, то він би знайшов тисячу кращих причин вбивати людей. Незважаючи на ці не дуже богоугодні роздуми, він час від часу повертався до книги і знаходив нові вірші, вирвані з контексту, адже людина, позбавлена будь-якого заняття, досить швидко хапається за все, що утримує її від божевілля. Так минули наступні три дні, протягом яких у нього не сталося релігійного прозріння, але він з'ясував, де в Біблії є досить цікаві місця. На свій подив, він також виявив, що починає краще читати. Очевидно, що це була справа практики.

Рівно через два тижні після ув'язнення Лисий прийшов до його камери, щоб зняти шви з рани. Він справився швидко, акуратно і якомога делікатніше, але не сказав ні слова, ігноруючи все, що говорив йому Шенк. Він зробив свою справу і побіг геть, не озираючись, ніби лякаючись чогось. Найманець насилу підняв ліву руку, щоб подивитися на поріз під пахвою. На цій стадії загоєння, чим жахливіше виглядала рана, тим краще, а його рана здавалася жахливою. Гидкий червоний шов з дірками від швів, що ледь-ледь кровоточили, оточував велетенський чорно-фіолетовий синець. Не було жодних ознак гною. Рана зажила, як на собаці – стільки везіння в нещасті. Він також уже міг сам собі перев'язати рану. І Шенк зробив це, використовуючи тканину, яку приніс з собою Лисий, і шматок мотузки, що слугував найманцеві за перев'язь.

Через кілька годин з'явився Андреае. Цього разу, однак, він не сів на стілець.

– Ходімо зі мною, – сказав він без привітання і вийшов, залишивши двері відчиненими.

Шенк, не маючи іншого вибору, слухняно сповз з лавки і вийшов з камери. По його спині пробіг дрож захоплення, що завжди супроводжує людину, яка залишає свою в'язницю. Андреае провів його до внутрішнього двору університету, якого він раніше не бачив. Якщо зовнішнє подвір'я було просто забрукованим квадратом, то внутрішній двір більше нагадував доглянутий парк у формі трикутника. Тут стояли лавки в римському стилі. Вони сіли на одну з них. Шенк мовчав. Він насолоджувався сонцем і видом на небо.

– До і під час війни, – нарешті почав Андреае, – я був професором богослов'я в цьому університеті. І не тільки в цьому, а й у Тюбінгені, Лейпцигу, Йєні та ще в кількох інших місцях. Перед тим я їздив як викладач до Італії та Швейцарії. Це було спокійне життя, сповнене роздумів і насолоди. Я мав дружину, дитину, надійну роботу, знання і повагу. Але мене завжди щось захоплювало. Чи потрапляв до твоїх рук текст під назвою "Fama Fraternitatis"[22]?

– Боюся, що ні, – нарікає Шенк, дивуючись, чому цей чоловік вважає, нібито найманець отримав якусь освіту.

– Так сталося, що я її автор. Анонімно. Я написав її в той час, коли публікація подібних речей під власним іменем могла погано закінчитися, а я був молодий і мав перспективи блискучої кар'єри. Сьогодні я відчуваю себе трохи нерозумно, що відмовився від твору, який мені продиктував Святий Дух, але я намагаюся загладити свою провину, на цей раз під своїм ім'ям. У будь-якому випадку, "Фама" – це богословський памфлет про необхідність пізнання Христа через знання. Читаючи її сьогодні, я не перестаю дивуватися своїй юнацькій наївності і вірі в людей, хоч і чарівній. Невдовзі після написання цієї книги я відкрив для себе чари. Точніше, мені їх показали, – поправився він . – Це зробив мій наставник, Коменій, який знав мій маніфест. Він вважав, що це велике відкриття зацікавить мене. І не помилився. Через кілька років навчання я досяг досить високого рівня в цій галузі. Але сама сила, яка виникала з цього, мене мало цікавила. Натомість мене цікавили богословські наслідки. Гадаю, ти ніколи спеціально не замислювався над цим?

– Ні, для мене це просто частина роботи.

– А бачиш, питання дуже цікаве. Бо є проблема: як пояснити той факт, що ми століттями переслідували людей, які практикують магію, вважаючи їх слугами диявола, палили їх на вогнищах, топили в річках, ламали колесом, кидали до в'язниці, а тепер раптом самі використовуємо чари? З точки зору кожної зі сторін, що приймає участь у цьому конфлікті, це відверте лицемірство. Однак важливо розуміти, що те, що відбувається останні десять років, – це не просто алхімія, якою вона була раніше, з гоетії[23] і викликом демонів. Ці дисципліни були штучними, єретичними, намагалися порушити закони природи, як алхіміки, що намагалися перетворити свинець на золото. Тим часом магія, те, що деякі протестанти називають малефіциями, а домініканці – прецизіями, є цілком природною. Немає жодних причин її боятися. Однак це не змінює того факту, що кожне природне явище повинно знайти своє виправдання у вірі. До цього підходили по-різному. Шведи, як тобі відомо, усвідомлювали, що, використовуючи чаклунство, вони прирікають себе на прокляття, а займаючись цим мистецтвом, приносять у жертву вічну душу. Тому вони вербують своїх магів з маргіналів суспільства. Ця думка проникла в деякі протестантські князівства, звідси і химерна назва "малефіциї", яку вживає ваш герцог. Англійські пуритани, з іншого боку, я це знаю, готуються заборонити магію повністю. Домініканцям, мабуть, було найважче, вони мусили знайти якийсь спосіб виправдати попрання своєї харизми. Вони дійшли висновку, що чари, насправді, є благословенням від Бога. Це вражаюча логічна вигадка, яка змушує мене по-своєму захоплюватися гнучкістю Церкви, коли справа доходить до питань