Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

У Елі перехопило подих, а Барський не хотів її переривати.

– Але для цього мені потрібні гроші, – через деякий час продовжила тему Потоцька, – яких у мене не буде, якщо я не буду розвиватися. Тож у тебе є вибір. Іти вперед і мати те, що хочеш, або марно лаяти Управління Соціального Страхування, кричати образи без сенсу на камеру перед якоюсь мертвою лікарнею, де для тебе немає місця, і підраховувати, чи витрачати пенсію на рахунки за світло та опалення, чи радше на ліки чи, можливо, на їжу. Це твій вибір!

Він ковтнув слину, не знаючи, що їй відповісти.

– Я не хочу бути настирним чи нудним.

– Та будь собі.

– Ти ніколи не думала про шлюб?

Потоцька жахнулася.

– Чорт, зрозумій нарешті, що цивілізація змінилася. Таких людей, як я та Майхржак, тепер називають міськими одинаками. Міський одинак чи одиначка – це освічена, кваліфікована людина без зобов'язань. Середня тривалість стосунків одинаків становить два роки. Два роки, розумієш?

Марчіну хотілося сунути в рота сигарету, але не хотілося палити в тісному салоні автомобіля. Йому не слід було виходити, тому він зітхнув і сказав, коментуючи монолог Потоцької:

– А в мій час таких просто називали самотніми людьми.

Гучномовна система була відмінної якості. Еля з Марчіном почули гучні шерехи, тріск і шелест. Майхржаку, керуючись навігацією на телефоні, мабуть, довелося пробиратися крізь густі чагарники.

– Сюди, сюди, – почули вони заклик здалеку. Шурхіт припинився лише через деякий час. – Ви з міліції?

Майхржак підтвердив і, намагаючись не дихати надто голосно, представився, назвавши свою посаду та звання.

– Припустимо, що мене звати Януш, – почули вони у відповідь. – Мені б не хотілося нічого більше додавати.

Майхржак: "Я можу це прийняти".

Януш: "Також я не хотів би брати участь у будь–якому розслідуванні. Офіційно я ні в чому не зізнаюся".

Майхржак: "Розумію".

Януш: "Якщо ви запишете нашу розмову, заздалегідь обіцяю, що розкажу вам лише історію, яку придумав у дитинстві. Тут немає правди, і ви не можете цим скористатися".

Потоцька не витримала й майже беззвучно засміялася. Тоді вона обернулася до Барського, що лежав на задньому сидінні, і, все ще весело, прошепотіла: "Ой, дитина, дитина... Яка ідіотська наївність". Він також усміхнувся їй у відповідь.

Майхржак (нахабно брешучи): "Звичайно. Розумію".

Януш: "Чи пан дає слово, що ніколи не використаєте мою інформацію, і що я ніколи ні в що не буду втягнутий?".

Майхржак (дуже серйозно): "Звичайно. Даю вам слово".

Потоцька, вражена людською наївністю, схилилася головою до керма "хонди". Барський, що лежав на задньому сидінні, теж відчував те саме. За двадцять років люди не змінилися ні на йоту.

Януш: "Я хотів би розповісти вам про випадок, який насправді стосується не мене, а мого батька...".

Майхржак: "Припускаю, що ваш батько вже помер?".

Януш: "Так. Він був пов'язаний з контррозвідкою...".

Майхржак: "А в якому відділі?".

Януш: "Ні. Я не скажу нічого, що допомогло б вам ідентифікувати його. Будь ласка, ставте лише запитання, які стосуються цієї конкретної справи. Будь ласка, не вникайте в те, хто був ким. Добре?".

Майхржак: "Добре".

Януш: "Справа стосується речей, які відбулися в шістдесят другому році".

Майхржак: "У Вроцлаві?".

Януш: "Ні. У Легниці. Батько працював у контррозвідувальному забезпеченні частин Радянської Армії. Звичайно, з польської сторони".

Майхржак: "Це був підрозділ, незалежний від росіян?".

Януш: "Звичайно. Але не апарат. Будь ласка, не питайте про це".

Майхржак: "Добре. Розповідайте, будь ласка".

Януш: "Поляки відслідковували мережу американських шпигунів, яка була дуже міцно вбудована в структури польських служб постачання. Ми думали, що все під контролем. Шпигунів не ловили, тому що кожен день приносив нову інформацію. Вони чекали скиду".

Майхржак: "Десантників чекали?".

Януш: "Ні, звідки. Навіть тоді це було неможливо. Ми просто отримали інформацію про те, що два американських агента незабаром прибудуть до Легниці, щоб провести якусь акцію".

Майхржак: "Ну і що? Чи вдалося полякам захопити їх?".

Януш: "Ні". – Довша тиша. – "Виявилося, що есбеки теж виявили цю мережу. Арешти почалися безпосередньо перед скидом. У найбільш ідіотський спосіб, який тільки можна уявити".

Майхржак: "Чому ідіотський?".

Януш: "Вони знали небагато, не знали всіх агентів, і спіймали тих, кого вистежили занадто рано. Про решту вони хотіли дізнатися через свідчення тих, хто у них був".

Майхржак: "Чому вони так спартачили роботу?".

Януш: "Будь ласка, не забувайте, що це був розпал холодної війни. Міжнародне напруження зростало. Гаррі Пауерс, Куба, криза за кризою. Здавалося, що світ стоїть перед конфліктом. Кожен оперативний успіх одразу ставав пропагандистським активом у міжнародному масштабі. А ці ідіоти з СБ ловили кого завгодно, аби тільки виставити себе".

Майхржак: "А що тоді робили люди, з якими працював ваш батько?".

Януш: "Ну. Сбросу не вдалося перехопити. Але вони знали, що він відбувся. Тому чекали на евакуацію".

Майхржак: "Важко повірити, що ворожа мережа продовжувала діяти після таких втрат, завданих Управлінням безпеки".

Януш: "Можливо, йшлося про щось дуже важливе".

Майхржак: "І що? Це вдалося встановити?".

Януш: "Нічого. Вони просто схопили американських агентів під час евакуації. Двох, лише двох, з вантажем».

Майхржак: "Що це був за вантаж?"

Януш: "Не знаю. Тим часом есбеки видушили зізнання у раніше спійманих людей і власними каналами дізналася про контррозвідувальну діяльність, яка велась групою, в якій працював мій батько. Не знаю, як і завдяки якому тиску, але Служба безпеки забрала полонених американців, вантаж і все досьє».

Майхржак: "Яким дивом? Бо я, з ваших слів, припускаю, що ваш батько був співробітником Військових Інформаційних Служб".

Януш: "Не важливо, хто був мій батько. А щодо самого дива... Будь ласка, не забувайте, що тоді сталося. Усе навколо нагадувало фронт, а бійки різних угруповань СБ доходили до найвищих органів влади держави.

Майхржак: "Це факт".

Януш: "Але цього не можна було так залишити. Це не успіх Служби безпеки. А де ордени, підвищення та нагороди для тих, хто справді цього досяг? Де вдячність радянських союзників, яка теж мала обмінну вартість? А тут нічого. Наші люди чекали–чекали, але справа не випливала. Тож начальник батька вирішив дещо з’ясувати. Приватними каналами".

Майхржак: "До чогось дійшов?".

Януш: "Так. У нього був хтось знайомий у контрфракції СБ чи щось таке. Подробиць не знаю. Виявилося, що американців було вбито".

Майхржак: "Що?!".

Януш: "Ви маєте рацію, щоб дивуватися. Полонених агентів не вбивають. Жодного показового суду, як у справі Пауерса, жодних багаторічних розслідувань, жодних