Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 22

 Ми їдемо додому за північ.

У спортзалі ми пробули до вечора. Не так багато грали, як цілувалися. На майданчику, на матах, під кільцем. І та напруга, яка була між нами раніше, просто зникла, розчинилася в якийсь момент. Я наче побачила цю людину в іншому світлі.

І відчула до нього те, чого ніколи не відчувала.

Після такого насиченого тренування, назвемо це так, ми поїхали в невеликий ресторанчик на березі річки. Куштували дуже смачний десерт, а ще — краще спілкувалися.

Як виявилося, є так багато тем для розмов, про які я навіть не думала ніколи.

І зараз, сидячи поряд з Романом в автомобілі, з мого обличчя не сходить усмішка.

Майже друга година ночі, а спати мені зовсім не хочеться. Я хочу, щоб цей вечір і ніч не закінчувалися.

— Про що ти думаєш? — питає хлопець, і я переводжу на нього погляд.

— Про нас.

— Ого, дуже відверто. Мені подобається, — усміхається він.

Тихо хіхікаю та дивлюся на світлофор попереду, який показує червоне світло.

Роман зупиняється, повертається до мене та дивиться в мої очі. На його щічках з'являються милі ямочки, вуста розтягуються в усмішці, а в очах блищать іскри.

— І що ж ти надумала? — питає хлопець та присувається ближче.

Його губи близько і так манять, що хочеться їх торкнутися.

— Поки що не зрозуміла, — кажу пошепки. І Роман ніжно торкається моїх губ своїми. Проводить кінчиком язика по нижній губі та зазирає в очі.

— А ти не думай. Відчувай.

Він каже тихо, не відхиляючись, а потім продовжує поцілунок. Глибокий, ніжний, солодкий...

І я випадаю з реальності. Всі думки зникають.

Відчуваю, як гарячі руки хлопця розстібають мою куртку, ніжно торкаються живота, і навіть через светр тілом біжать мурашки.

— І не смій більше спілкуватися з Павлом, — вимовляє Роман, розриваючи поцілунок. Мої брови повзуть вгору, і я награно хмурюся.

— То я все ж невідповідна дівчина, — кажу тихо.

— Ти неймовірна. І тільки моя.

Світлофор перемикається на зелене, і ми рушаємо з місця.

“Моя”, — лунає відгомоном у моїй голові.

Хто йому дав право так думати? Я своя. А сама сиджу та усміхаюся, наче дурепа. Сказав дурницю, а мені до біса приємно.

Заїжджаємо у двір, і Роман зупиняє машину біля сходів, які ведуть до входу в будинок.

— Ще один твій кавалер біжить, — вимовляє Монастирський, дивлячись у дзеркало заднього виду.

Підіймаю очі та помічаю Михайла. Він швидко підходить до моїх дверцят і відчиняє їх для мене. Усміхаюся Роману та виходжу з салону.

— Доброго вечора, Ярославо Анатоліївно, — вітається охоронець.

— Добрий вечір, — відповідаю приязно.

— І тобі привіт, — каже Роман, зупиняючись перед капотом машини, і дивиться на нас.

— Добрий вечір, Романе Андрійовичу, — тихо вимовляє Михайло та опускає очі, забираючи в Монастирського ключі від автомобіля.

Хитаю головою та йду швидко до дверей. У вітальні знімаю куртку і відчуваю аромат чогось дуже смачного.

— Аліна розстаралася, — втягує носом повітря Роман та обіймає мене зі спини.

— Ти чого? — швидко відходжу вбік.

— А що не так? — питає хлопець, широко усміхається та різко притягує мене у свої обійми.

— Ми тут не самі, — шепочу, намагаючись вивернутися.

— Боїшся, що нас побачать? — награно хмуриться Монастирський.

— Я не уявляю, як розповім про все мамі. І як вона відреагує.

— Твоя мама хороша жінка і до мене ставиться прекрасно з першого дня, не те, що ти.

— От це точно. А як щодо твого тата?

— Батько не влазить у моє особисте життя, — вимовляє серйозно Роман, зазираючи в мої очі.

З його вуст усе звучить так просто. І чомусь я вірю, що буде саме так, як він каже.

— Добрий вечір, — чую голос Ані всередині будинку і відскакую від хлопця.

— Привіт, — спокійно вимовляє Монастирський, підморгує мені та йде до вітальні.

Вона точно нас бачила. Я впевнена. Від цього обличчя починає горіти, а всередині все стискається. Роблю кілька глибоких вдихів і йду за Романом.

Хлопець уже сидить за столом. Щойно я заходжу — переводить на мене погляд та усміхається.

— Паста — божественна. Салат також. Приєднуйся, — каже і підносить до рота нову порцію їжі. Нічим його не проймеш. Спокійний, як стіна. Наче нічого не сталося.

Сідаю навпроти нього та спостерігаю, як він з апетитом їсть. А ось мені шматок у горло не лізе.

— Та заспокойся. Нічого ж не сталося, — тихо вимовляє Роман.

— Вона нас бачила, — шепочу, спираючись ліктями об стіл.

— То й що? Коли батьки приїдуть, все одно доведеться їм усе розповісти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍