Люсі Лі - Роман крізь час, Люсі Лі

18.2

Ще декілька годин пролежавши у безсонні я нарешті змірилася з тим що сьогодні вже не засну. Думки про Свердлова ні як не хотіли покидати мою бідну голову. 

Можливо це божевілля, але чекати до ранку я була вже не спроможна. Рішення негайно побачитися з Максимом, та поговорити, майже в'їлося в мій розум. В яку гру він грає, чому спочатку виставив умови, майже змусивши укласти з ним договір, а потім не схотів мене? 

Це напевно найбільше мене і зачепило. Бо сама я зрозуміла що безтями його хочу і така поведінка чоловіка ще більше підігріла в мені бажання отримати бажане. 

І грець із тим, відчуттям власної гідності. З тим, що лише чоловік повинен робити перші кроки. Я заздалегідь знаю що неодмінно пошкодую про свій вчинок, але зробити із собою вже нічого не можу. 

Схопившись з ліжка відкриваю шафу, щоб знайти відповідний одяг для розмови зі Свердловим. Повинно бути щось непоказне, але і напрочуд звабливе. Та нічого не знаходжу. 

Рівно о 05.00 ранку я стою біля головного входу елітної багатоповерхівки будинку номер 134 куди привозив мене Максим ще учора. 

Волосся розпущене, нюдовий легкий макіяж. З одягом як і з макіяжем я теж не сильно заморочилася. На мені були лише бежева напівпрозора білизна, та туфлі, на довжелезній шпильці. Зверху щоб прикрити сором накинула довгий осінній плащ. 

Поки стою навпроти скляних дверей входу до багатоповерхівки, мене охоплюють сумніви. А чи правильно я роблю? Може те що я сама йду до Максима, у такому провокаційному вигляді це вже занадто? Але рішення вже прийнято і мабуть, дороги назад немає. 

Через двері до холу що були зроблені зі скла я могла бачити Степанича, який мирно сопів собі на своєму робочому місці. Добре що так, можливо він мені й відчинить. 

Після того як я злегка постукала у скляні двері, старий стрепенувся та побачивши мене привітно посміхнувся. Не довго думаючи я жестом показала що хочу увійти. 

Степанич не змусив мене чекати й з такою ж привітною усмішкою натиснув кнопку жестом запрошуючи увійти. 

Під пильним поглядом консьєржа, трохи знічуюся. Добре що він не знає, що під пальто я, у чому мене мати народила.

– Добрий вечір Машо, ви до Максима Вікторовича? - питально піднявши білу брів, Степанич навіть не питає, а більш утверджує. Бо до кого ще я б прийшла у таку раню годину. 

– Угу — нервово переступаючи з ноги на ногу, починаю червоніти. – В нас з Максимом Вікторовичем одна дуже не відкладна справа. 

– Звісно, — примруживши світлі очі старий розуміючи хмикає. Від цього хмика я червонію ще більше. Та як ошпарена кидаюся до рятівних ліфтів, щоб як найшвидше зникнути з його поля зору. 

І чого це він на мене так дивився, може я до Свердлова по роботі й що, що о п'ятій ранку. У мене в договорі чорним по білому написано робота 24/7. Не вірить, нехай сам подивиться. 

Поки їду у ліфті подумки самій собі доводжу, свою порядність та трудоголізм перед Степанечем і навіть не помічаю як ліфт швидко під'їжджає до потрібного мені поверху. 

Деякий час поки стою перед дверима квартири знову борюся із сумнівами. Але навалившись все-таки натискаю на дверний дзвінок. 

Відкривають мені не одразу, від чого неприємне передчуття того що роблю все неправильно, посилюється ще більше. Мабуть, Максим ще спить на відміну від мене. Яка у роздумах про наші із ним минулі й теперішні відносини залишилася сьогодні без сну.

Коли Максим відчиняє то навіть рота відкриває від здивування. Вперше за весь час нашого з ним знайомства я бачу Свердлова таким розгубленим. 

Чоловік стоїть переді мною лише в піжамних штанах і судячи з його трішки прим'ятого вигляду він теж цю ніч провів не в обіймах Морфея.

– Впустиш, чи так і стоятимемо до вечора? - несміливо застигаю на місці. Бо дійсно не знаю на яку реакцію чоловіка мені чекати. 

– Звісно, — нарешті відмерши, хрипко промовляє Максим. Повільно відступаючи та нарешті впускаючи мене у свою квартиру. 

Кинувши швидкий погляд на простору кімнату розумію чому Максим ще не ввімкнув світло, на горизонті вже блищали перші промені вранішнього сонця, які можна було без перешкод спостерігати через величезне панорамне вікно у вітальні. Через якихось п'ять хвилин буде світанок і мені з Максимом сьогодні на роботу, а я стою перед ним в одному плащі й навіть не знаю з чого розпочати нашу із ним розмову. Бо коли він так близько від мене, коли темні очі з відблиском бурштину майже сканують мене наскрізь я відверто гублюся. І вже ладна збігти з відси ховаючи очі від сорому. Але мої довжелезні підбори здається приросли до підлоги і я не можу навіть поворухнутись. 

Деякий час ми зі Свердловим стоїмо мовчки. Мабуть, чоловік  теж ставить собі питання чого я приперлась до нього з ранку, але терпляче чекає поки я перша все проясню. 

Як би я могла? 

– Машо щось трапилося? – все-таки першим починає розмову Максим. – Зараз п'ята ранку, і ти прийшла до мене в осінньому плащі. Ти що знову пила?

Відкривши рота від обурення, навіть не відразу знаходжуся з відповіддю. Очі на повному автоматі шукають щось важке, щоб запустити їм у голову Свердлова. Та як він сміє! Я що скидаю враження якоїсь п'янички? 

– Ще ні, – замість того, щоб облаявши боса піти з його хати з гордо піднятою головою, видаю те що сама не очікую. – Але якщо ти наполягаєш? - виразно підіймаю одну брів.

В темних очах спалахує тінь нерозуміння. Тому я ловлячи момент продовжую. 

– Але спершу я б хотіла поговорити про ту угоду яку ми із тобою уклали. Якщо ти звісно не проти? 

– Ні, — досі розгублено тягне чоловік. 

– Тоді коли ти змусив мене на неї погодитись ти діяв нечесно. 

– Та невже? - схиливши голову набік, хмикає.

– Так, – з викликом упираю руки в боки, — По-перше, ти в той вечір не дав мені вибору, а по друге я була, м'яко кажучи, у не зовсім тверезому стані. 

– І що ти пропонуєш? - у темних, майже чорних очах, спалахує вогонь зацікавленості. Та зачинивши за мною двері, чоловік жестом пропонує мені пройти до вітальні. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍