Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

19.

Ігор. 

Близько двох тижнів тому. Після побачення на мосту.

 

Одна година виснажливого тренування в тренажерному залі готелю промайнула досить швидко. Піт рікою біжить по всьому тілу. Потрібно терміново в душ. Бажано холодний.

Варто тільки відкрутити вентиль, як крижаний потік води падає на мої скам'янілі плечі немов тисяча дрібних голок. Поки наношу гель на тіло, доки мию голову, температура води поступово стає вищою.

Кайф. М'язи потроху розслабляються, навіть стає легше дихати.

Але варто на секунду повернутися думками до Ані, то все вертається. Тіло знову хоче цю дівчину, член знову стоїть як кам'яний. Та що ж таке коїться? Мені ніби знову дванадцять. Ніби знову пубертатний період та неконтрольована ерекція.

Світлану приб’ю на місці! Такий вечір мені спаскудила своїм дзвінком. Я коли побачив залякані очі Ані, зрозумів,  що «справа – труба». Принцеса вже вигадала свою версію того, що відбувається. Якби я відповів тоді на дзвінок, то сестрі б обов'язково влетіло по перше число, чим злякав би Аню ще більше.

Виходжу з душу, беру мобільний телефон та набираю номер сестри.

- Привіт, братику! Нарешті ти мені передзвонив.

- Свєтка, ти, твою матір, як завжди вчасно зі своїми дзвінками. То серед наради, то в розпал інтерв'ю. Добре, що хоч на змаганнях я трубку ніколи не брав із собою, а то ти й там би мене дістала.

- Що ти знову бухтиш, як старий дід.

- Ти мені таке побачення зірвала. – перебиваю невгамовну сестру.

- Ой, ну, вибачте. – кривляючись, вимовляє Світлана. - Зачекають твої дівчинки на одну ніч. Я взагалі-то по дуже важливій справі дзвоню.

- На одну чи дві - це не твоя справа. Але дівчинка справді хороша була.

- Ти впевнений? Бо зараз такі дівчатка пішли. Мамо, не журися.

- Впевнений. Вона не знає, хто я. Від слова зовсім.

Подумки вирішую, що треба завтра зателефонувати Ані. Запрошу її на нове побачення та поясню усе ясніше. 

- То що там у тебе за справа?

- Дзвонила Юля. – одразу до діла переходить Свєтка.

- То й що? – відрізаю я.

- Ігорю, вона повертається до столиці. – повторює, наче я з першого разу не зрозумів нічого.

- А мені, що з того, Свєта?

- Я не знаю, але гадаю, що ти хотів би знати цю інформацію.

- А я не хочу! Мені не цікаво! Вона має своє життя. В мене своє. Мені по барабану.

- Я лише хотіла тебе попередити. Не гнівайся, будь ласка. – Сестра швидко розуміє моє ставлення до піднесеної інформації, тому намагається відвернути мою увагу та перевести нашу розмову до іншої теми: - Тато запитує, коли ти повернешся? Ще він дуже цікавиться, як ідуть справи на фірмі. Йому нудно сидіти вдома, на роботу рветься весь час. З мамою іноді навіть сваряться з цього приводу.

- Передай як тільки зможу, так я і приїду. Нехай побереже своє здоров'я.

- Добре. А що там в тебе за дівчина з'явилася? Коли ти нас із нею познайомиш? – від моєї сестри жодне слово не пролітає повз.

- Хороша та дуже гарна дівчина. А все інше якось потім може тобі, Свєта, розповім. А може й ні. Я ще досі серджуся на тебе. - жартую над моєю любою сестрою. - Усе. Бувай. 

Відключаюся, не даючи сестрі вставити ще хоч одне слово. Вона тепер від мене взагалі не відчепиться. Її завжди цікавило моє особисте життя. Особливо коли своя ніяк не клеїться. 

Світлані двадцять чотири. Пів року тому вона розлучилася з хлопцем, із яким почала зустрічатися ще за часів старшої школи. А все тому, що той телепень, як виявилося, не хотів одружитися. Тому сестра його і кинула, зі словами «скільки я ще чекатиму, а раптом він ніколи не передумає?». Тепер Свєта шукає нового хлопця, та водночас дістає мене з питаннями, коли я вже одружуся, вона, виявляється, хоче на чиїмсь весіллі погуляти. Каже, якщо не на своєму, то хоча б у рідного брата.

Дідько! Навіщо вона зателефонувала мені та сказала про Юлю?

Не хочу думати про Романову. Не хочу. Твою матір!

Юльку Романову знаю практично з самих пелюшок. Ми разом із нею виросли. Вона лише на два роки молодша. Наші сім'ї дружать багато років. 

Батьки з дитинства жартували, що Ігор та Юля – наречений та наречена. Пам’ятаю, ми завжди обурювалися з цього приводу та кричали, що «не бувати такому ніколи». Ми ж практично, як брат і сестра росли. Навіть у школі обходили один одного стороною та вдавали, що не знаємо один одного. 

Так тривало досить довго.

Як зараз пам'ятаю, дві тисячі дванадцятий рік. Мені двадцять, я – студент третього курсу економічного факультету у престижному університеті столиці. До того ж університету на перший курс приходить вчитися і Юля. В мене ніби пелена з очей впала. Переді мною стояла вже не маленька дівчинка, а сексуальна, струнка, висока блондинка з округлими формами. Груди, попа все при ній. 

Недовго думаючи, я взяв та й почав надавати знаки уваги Юлі. Вона, звісно, спочатку чинила опір, дурнем називала. Але я вмію бути переконливим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍