Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

- Як добре, що твій батько нормально ставиться до такої «народної медицини», інакше мені треба було б вже забиратися та уносити свої ноги звідси, як умовах далі. – гигоче Настя. 

Вона вже встигла поглинути дві порції чар-зілля, дотягує третю через трубочку. Я водночас повільно п'ю маленькими ковтками свій перший «келих».

- Не дзвонив кажеш? – різко змінює Настя тему.

- Ні. - Роблю жадібний ковток, обпалюю роздратоване горло. 

Навіть не називаючи імен, зрозуміло про кого вона в мене питає. 

- От свиня! Зараз я йому подзвоню, дай сюди номер. – Настя підіймається з полу та тягне до мене руку. Чекає, що я без суперечок відразу ж простягну їй свого мобільного телефона.

- Не треба нікому дзвонити, Насть. Він не хоче, то значить, не дуже йому й треба було.

- Та ні, я цього так не залишу. Чому через якогось багатенького дурня моя подруга тут сидить страждає? Я йому зараз усе скажу, хай знає який він козел!

Не встигаю я схаменутися, як Настя хапає зі столу мій телефон. Спроби забрати в неї його зазнають втрат.

Подруга зосереджено водить пальцем по екрану декілька разів. Похмуро зводить разом брови. 

- Та твою ж матір! – обурюється трохи п’яна подруга та при цьому тицяє екраном мені в лице. - Швидко його розблокуй, Ань. Хутко! Дай мені йому подзвонити. – Настя робить глибокий вдих. Мені здається, ще мить та в неї біла пара з носа піде. Така смішна в цей час.

- Або бери та сама дзвони йому. – суне мені в руки мій же телефон, - При мені набирай. Нумо! Нехай пояснить тобі усе, що накоїв там цей віслюк! - ще й ніжкою тупає Настя, щоб не сміла її не послухатися. - Я більше не можу дивитися, як ти страждаєш!

Смішна моя подруга Анастасія. Вона завжди за мене стоїть горою. Так добре знає мене. Розуміє, якщо я дотепер сама не зателефонувала Ігореві, значить, знову, як та миша, боягузливо забилася у свою нірку та мовчки страждаю.

- Гаразд. Зараз я подзвоню Ігорю. Але тільки заради того, щоб ти назавжди від мене відчепилася з розмовами про Протасова.

Настя переможно плюхається на підлогу, закидає в рот часточку апельсина та чекає на мої подальші дії. Сідаю поряд з нею. Руки починають тремтіти від хвилювання. 

Я останні дні так сильно мріяла, так хотіла почути ще раз його голос.

Скоро це здійсниться. Через якусь хвилину. Або навіть менше.

Знімаю блокування з екрана. У телефонній книзі знаходжу номер Протасова. Він досі підписаний там «Мій Ігор». Злюсь на себе. Спочатку відредагую йому ім'я. Відкриваю дані контакту та тут мене б'є, наче струмом, від спогаду.

- От я дурна! – нервовий смішок виривається з легень. – Я така ідіотка.

- Що трапилося? 

Подруга досі не зрозуміє в чому справа, а я, тим часом, прибираю номер Ігоря із чорного списку. Навіть якщо він і дзвонив мені, я про це тепер ніколи не дізнаюся про це. Сама його заблокувала та сама страждала весь цей тиждень. 

Дурепа.

Як тепер я йому зателефоную? Що казати? 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно