Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

Вже за кілька місяців ми почали зустрічатися. Через рік вже жили разом. 

Коли я закінчував п'ятий курс, паралельно почав активні тренування на сноуборді. Юля весь час була поряд. Разом з нею ми зустрічали мої перші перемоги, призові місця, популярність, закордонні відрядження, великі гроші. Батьки натішитися не могли. Їхні мрії породичатися збувалися. 

Та що там батьки, я сам, як дурень, вічно ловив себе на думці, що я щасливий від того яка красуня поряд зі мною. Особлива дівчина, яка завжди чекає на мене, любить мене. І я кохав її до безтями, на інших не дивився зовсім. Хоча стільки разів пропонували будь-яке. І у реальному житті, та через інтернет. 

А я всім вперто, як папуга повторював: 

- У мене є дівчина, у мене є наречена. 

Коли Юлі виповнилося двадцять п'ять років, просто в її день народження я зробив їй пропозицію. На той момент разом ми з Романовою були вже понад шість років. З величезним букетом троянд я став на одне коліно, показав каблучку з діамантом та поставив Романовій те славнозвісне питання.

- Ти вийдеш за мене заміж, Юль?

Навколо були наші найкращі друзі, наші батьки. Тоді мені здавалося, її затримка з відповіддю була обумовлена несподіванкою та хвилюванням. Але тепер я розумію чому вона гальмувала. Ще й попросила всіх гостей не ділитися фотографіями з цієї урочистості у соціальних мережах. Пославшись на інтимність моменту та небажанням ділити таку подію з усією громадськістю.

- Це особисте. - казала тоді вона.

Насправді ж виявилося, що Юля просто не хотіла виходити за мене заміж. Хотіла робити свою кар'єру. Хотіла іншого чоловіка. Хотіла іншого, більш розкішного життя.

Через декілька місяців після її дня народження, стався мій той нещасний спуск, після якого я на місяць застряг у лікарні. Саме тоді Юля остаточно вирішила, що нам все ж таки не жити разом. Вона кинула мене та полетіла до Франції зі своїм спонсором-менеджером. Поїхала будувати успішну кар'єру моделі.

Я тоді лежав у лікарні та гадав, що ж їй було не так. Згадував, що за останні рік-півтора Юля перестала їздити зі мною на змагання. Все посилалася на зайнятість на кастингах, знімання реклами тощо. Я, як останній йолоп, вірив, що в нас все добре, погоджувався і радів за неї. Радів, що вона не сидить на місці, що її кар'єра пішла в гору, як вона завжди мріяла.

Натомість виявилося, що вона замість кастингів із подружками по закордонним готелям їздила. З багатими бізнесменами знайомилася. 

Сука!

Там вона мені зрадила. Один чи два рази. Доки не зустріла свого отого Леонардо. Тому швидесенько мене кинула, поки я валявся на лікарняному ліжку. Зателефонувала та вивалила у телефонній розмові на мене всю «правду» про Францію, роботу. Ще й попросила її зрозуміти.

Сука.

Пам'ятаю, в один момент видалив усі наші з нею фотографії та забив на все. Заборонив усім казати, що зі мною та де я є. Думав, у депресію впаду. Але добре, що друг Михайло мені тоді підкинув ідею з торговельним бізнесом. Я всі сили вклав туди. Аби не думати, аби не заганятися.

З того самого часу вже другий рік поспіль не шукаю дівчину для стосунків. Зі мною бувають лише ті, хто згоден на голий секс без зобов'язань. Ні побачень, ні стосунків. Переспали та на ранок забули одне про одного.

Так було до того часу, поки на мою майже тридцятирічну голову декілька днів тому не впала гарна «лижниця» Анна. Її карі та добрі очі мене зачарували з першої секунди. 

Всередині все перевернулося, або, як дівки кажуть, метелики почали пурхати в животі. Свєтка з мене б сміялася, якби в голос таке сказав. Сестра чекає не дочекається того дня, коли її брат знову закохається. 

Здається, цей час настав...

Голосний дзвінок мобільного телефона винурює мене зі спогадів. 

Грає та сама улюблена мелодія багатьох років мого життя, та сама яку я ненавиджу останні два.

На дисплеї горить ім'я «Юлька».

- Чого тобі треба? – в моєму голосі чути відверте роздратування. Я не хочу чути більше її голос.

- Привіт! – ледве чутно, тихо говорить дівчина мені у відповідь.

- Привіт. Я повторюю питання: навіщо ти дзвониш? - Я роздратований. В голові одні лише думки про те, що колись було. Колись я мріяв, щоб вона нарешті зателефонувала мені знову. Колись.

- Хочу поговорити з тобою. Сьогодні зустрінемось? – наполегливо просить Юля.

- Мене немає в місті. 

Беру в руки запальничку, цигарки та виходжу на балкон.

- Ігорю, мені потрібна допомога. – чую, як голос Романової починає тремтіти. Здається ось-ось вона почне плакати.

- І?

Дивлюся на полум'я своєї запальнички та гадаю, що мені варто зараз зробити. Я бачу як в мене руки трясуться від раптового усвідомлення того, що Юлька повернулася

- Мені погрожують та шантажують. – Дівчина ледве вимовляє слова.

- Хто? 

Відкладаю убік пачку цигарок. Вони відвертають увагу. Намагаюся зосередитись на словах Юлі, постукуючи при цьому пальцями по склу. Не розраховував я почути саме такі слова від Романової. Тим паче сьогодні.