Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

Ліна Костенко

Іванка. 2018 рік

Мовчання затягнулось на десяток хвилин, всі думки переплітались у голові тугими вузлами і ніяк не могли перевтілитись у слова. Я дивилась і не хотіла вірити власним очам. Як же так швидко? Пів року лише минуло, він же був здоровим і сильним. Може, я просто сплю і бачу кошмарний сон? Руслан часто мені сниться, тільки всі сни хороші і в них відбуваються щасливі події, а тут хочеться якомога швидше прокинутись і одразу все забути.

Руслан підняв руку, яка стала геть худою, із яскраво виділеними фалангами під тонкою і блідою шкірою. Він обережно торкнувся мого волосся, повільно намотав пасмо на палець. І всміхнувся такою болючою і водночас задоволеною усмішкою. Потім торкнувся мого обличчя, ніжно ковзнувши пальцем до губ, уважно вивчаючи мою реакцію і погляд. А я нічого не відчувала, бо вся затерпла від жалю і болю, дивилась на нього і відмовлялась сприймати картину реальності.

- Ти стала ще красивішою. Пробач мені, та я мусив востаннє заглянути у діамантові очі і торкнутись найдорожчого золота.

Зупинився. Забрав руку з мого обличчя і опустив на своє коліно. Потім і сам опустився на сидіння, видихнувши з полегшенням, і заплющив тремтячі повіки. Мені залишився лише його профіль із закритими очима, вже схожий на... неживого.

- Я хотів зробити тебе найщасливішою жінкою на світі і нізащо не повертати Сірому. Вперше в житті покохав дівчину, та так сильно, що все довкола стало байдужим. Однак доля мала інші плани – кинула мені смертельну хворобу. Тоді, як слабак, налив у себе вбивчу дозу алкоголю і повівся з тобою, як егоїстичний мерзотник. І правильно, що немає для мене донора, такі люди, як я, йдуть на краще, дають можливість іншим спокійно жити.

Розплющив повіки і знову подивився у мої очі. Який же знайомий погляд цих очей.

- Я прошу у тебе лише одного – прощення, якщо це можливо. Пробач мене за весь біль, що завдав тобі брехливими словами і ницими вчинками. Благаю!

Руслане, я давно вже все тобі пробачила і потайки мріяла, щоб знайшов мене, викрав знову, попросив пробачення і зробив щасливою. Бо покохала тебе всім серцем, а йому байдуже на образи і правильність. Я стільки всього хочу тобі сказати, зізнатись у таємних почуттях і бажаннях. Однак цьому ніколи вже не статись, бо слова вміють бити сильніше за кулаки, і різати – гостріше за відточені леза. Тепер вони стали пустими і безглуздими, непотрібними людині, якій призначались. Стало вже надто пізно, бо жахлива хвороба забирає тебе остаточно.

Зробила глибокий вдих і витерла сльози тильною стороною долоні. Не втрималась, сама вчепилась у плечі Руслана і носом зарилась у шию. Щоб вдихнути його запах, який тепер змішався із запахом медикаментів і став геть іншим. Та й колись сильні плечі перестали бути такими. І незмінний чорний колір одягу більше йому не підходить, бо виглядає траурно. Відчула, як його руки притиснулись до моїх плечей. Ковтаючи гіркі сльози, тихо промовила:

- Я давно пробачила, не картай себе. Всі люди помиляються, така вже в нас сутність.

Руслан раптом здригнувся і спробував відсторонитись. Я не одразу зрозуміла, що сталось, однак він знову здригнувся, коли малюк штовхнувся йому у стегно. Я і не помітила, як здавила живіт, а син цього не терпить і одразу дає знати про незручності. Взялась рукою за живіт і повільно відсторонилась.

- Ти щаслива, Іванко?

Запитання прозвучало зі щирістю і надією. Я видавила з себе фальшиву посмішку і хитнула головою, погодившись.

- Так!

Так, я була щасливою до моменту сьогоднішньої зустрічі. А зараз, коли на очах помирає кохана людина, я стала нещасною і розбитою. Якщо раніше злість і образа допомагала збирати себе по шматочках, то зараз нічого не залишилось для стимулу. Найгірше у цій ситуації те, що це остання розмова, остання мить, проведена разом. Не так я собі уявляла нашу зустріч. Думала, що втікатиму від нього і кричатиму про ненависть. Натомість сама кидаюсь з обіймами і не можу його відпустити.

- Тобі вже час!

Наче гострим кинджалом прямо у серце. Руслан проганяє мене, щоб і далі жила своїм щасливим життям. Сльози градом покотились по щоках, хоч обличчя і залишалось спокійним.

- Я не піду просто так, спробую залишити хороший слід у твоєму житті, або принаймні хоч трохи перекрити завдану шкоду. Тобі повідомлять, коли все скінчиться. А зараз – прощавай, Іванко!

Заперечуючи, хитаю головою і не хочу відводити погляду. Не буду з ним прощатись, це ж нестерпно боляче, хай не змушує. Відвернувся до вікна, щоб більше не повернутись. Я ж так і вийшла з автомобіля, неспроможна сказати жодного слова. Подивилась на людей Руслана, які перестали бути небезпечними і ховали розчаровані погляди. Брат Руслана підхопив мене під лікоть і допоміг повернутись до автомобіля, на якому мене привезли. Вказав водієві мою адресу і кинув наостанок:

- Тримайся!

- Ви теж!

Вдома я вже не могла плакати, зі шквалом емоцій відправилась на кухню, щоб приготувати вечерю для Сергія. Мені хотілось все бити і трощити довкола від болю і розчарування. Натомість мусіла стримувати емоції, ховати їх у тій самій скрині, яка вже і так скоро вибухне від таємного кохання, справжніх почуттів, сумнівів і спогадів про іншого. Потім прибирала квартиру, наполегливо натираючи все до ідеального блиску. За годину до приходу Сергія відправила йому повідомлення: «Лягаю без тебе, бо дуже стомилась сьогодні. Вечеря на столі».

Тепер я остаточно пошкодувала, що вийшла заміж за цього чоловіка. Я ж тоді ще розуміла, що не кохаю його і до добра цей шлюб точно не доведе. У нас все з самого початку починалось неправильно, бо бракувало найголовнішої деталі – двигуна у вигляді кохання. Незалежно від віку варто слухатись власних почуттів, а не мудрих порад старших і правильності їхніх слів.

Сон тієї ночі так і не прийшов до мене, тільки починала дрімати, як хворий образ Руслана поставав перед очима. І голос його вперто повторював: «Тобі вже час». Краще б не з’являвся і не роздирав мені душу. Тоді час залікував би всі рани, а зараз вони почали кровоточити ще сильніше, ніж тоді. Бо наша історія більше не матиме шансу на продовження, ілюзія щезла і перестала виднітись. Вона зникла, як міраж із пустелі, як приплив із берега, як яскраве сонце з горизонту.