Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Айван

Даная знову спала.

Дран би все забрав! Я не збирався її більше чіпати, після того, як витягнув кістку у холодного. Та вид людей, яких по звірячому вбили, вирвавши серце, тільки гостріше нагадав мені хто вона така.

– Але Даная зовсім інша…  – підбурював внутрішній голос.

Я криво посміхнувся. Це ще треба перевірити, навряд чи вона носить личину, я б побачив. Та чому доросла відьма не ініційована?

Поступово світло перетворювалося на сірі тіні й дерева із короткими чорними голками, що всівали гілки, зустрічалися все частіше. Ці чорні гіганти майже єдині дерева, що ростуть у Бладарі. Молди.

 У Лихому Лісі вони зустрічаються рідше, і здебільшого у північній частині.

Я перебирав відомі мені факти про відьом, та все одно, не бачив причину встановлення Кривавої стіни.

Так, драконоборці вбивають відьом, а вони вбивають нас. Та не те щоб ми лізли у Вічер. І самі відьми не лізуть у Бладар. Можна сказати, що війна між нами іде, проте, це маленькі битви.

А от щоб вирізати ціле місто… Чого ж вони так злякались? Або ж, до чого готуються? До справжньої війни? Думки потягнулись до дому. Чи все там в порядку?

Зупинившись, потряс відьму за плече.

Вона сіпнулася і відкривши свої темні очі, глянула на мене. Спершу в її погляді промайнуло тепло. Промайнуло і щезло, уступивши місце страху.

– Приїхали, моя леді.

Я зістрибнув на землю і зняв дівчину.

Через деякий час, запалив костер і всівся навпроти Данаї.

Вона, як і вчора, тримала Холодного на колінах. На мій превеликий подив, майже всю свою їжу дівчина віддала нежиті.

Спершись на стовбур дерева я дивився, як відблиски вогню осяюють каштанове волосся, змушуючи його виблискувати червоними сполохами.

– Чому ти не ініційована? – спитав спокійно.

Даная глянула на мене і стисла повні губи.

– Ну ж бо, Даная, мені не хочеться робити тобі боляче, краще розкажи сама.

Дівчина схилила голову так низько, що пасма, які вибилися з коси під час дороги, закрили її лице.

– Я… Я осквернила могильник Уінтерхейма. – проговорила вона дуже тихо.

Оце так дивина!

– Як саме?

Я знав про могильник. Джерело сили відьом.

– Дуже просто, насправді. Могильник наче живий, він відчуває твої емоції. Більшість відьом впадають у стан ейфорії знаходячись поряд з ним. Я ж… мене він завжди лякав. І коли настав час принести…принести жертву, я не змогла. От і все – вся історія.

– І все?

Відьма не брехала, я це відчував, та все ж таки, вона щось приховала. Одначе, знову лякати її чи робити боляче не хотілося.

– Все.

– І чому ж тебе не вбили після такого?

– Вони могли, навіть хотіли, та врешті-решт відправили у вигнання, вважаючи таке покарання набагато гіршим, аніж смерть.

– Та все ж таки – у тебе є Холодний і провідник.

Дівчина стенула плечима.

– Я пройшла два етапи, як і всі інші. В шість років підняла Холодного з могильника, а в тринадцять отримала провідник сили.

– Що ти для цього зробила?

– Нічого такого. Це відбувається саме по собі – в один момент ти обираєш предмет, який тобі підходить. Він…він ніби кличе тебе. Що ж до Холодного – я просто дуже хотіла собаку, як і всі діти.

– Як мило. – не втримався від сарказму – Що ти робила у лісі, на що жила?

– Те саме, що ти бачив. Жила коштом того, що продавала. Зілля, креми, бальзами.

– Як той, яким ти хотіла мене отруїти? – спитав насмішкувато.

Вона покачала головою.

– Там не було ніякої отрути. – вона помовчала – Ти не розумієш, я зварила його, щоб допомогти одній жінці.

– Даная, ти не відьма, ти, певно, діва безгрішна! – я вже відкрито сміявся – Навіщо ти мене врятувала? Що ти хотіла? Хотіла притягти мене у Вічер і там вбити? Таким чином отримати прощення? Уявляю, принесений в жертву драконоборець вирішив би всі твої проблеми!

– Більшість відьом на моєму місці, певно, саме так і зробили б, підлатали б тебе, щоб ти не вмер раніше, ніж потрібно, накачали б сонним зіллям і доставили у Вічер. – проговорила вона повільно.

– Але не ти?

– Не я.

Я встав і підійшов зовсім близько до відьми. Широко розкриті очі дивилися на мене знизу вверх, м'які губи розкрилися.

– То, чому Даная?

– Я.. я просто не хотіла…

Її відповідь перервав голосний вий десь вглибині лісу. Райн підскочив на лапи й замахавши хвостом, завив у відповідь.

Про всяк випадок, дістав меч із піхов. Та я був майже впевнений, що це виє Наєр – Дейнід Армана.

Значить, мене нарешті знайшли.

Ще було не зовсім темно і Зерата випромінювала достатньо світла, щоб я зміг побачити вершників у чорних і червоних обладунках.

Чорний, як сама ніч, із червоними палаючими очима, пес Армана зупинився перед нами.

Повернувши голову, Дейнід кровожерливо впився поглядом у Данаю, і в ту ж мить хутро його перетворилося на рідкий чорний вогонь.

Вершник стягнув із себе шипастий шолом і білі зуби блимнули у напівтемряві.

– Айване! Нарешті! Ми вже й не думали, що знайдемо тебе! – засміявся Арман – мій друг і глава клану Чорних.

– О, та я бачу ти не сам…Тихо, Наєр! – друг погладив широку морду Дейніда уважно розглядаючи Данаю.

Я знав, що він побачить і відчує. Те саме, що і я. Маленьку відьму, що більше схожа на лісову фею із солодким запахом. І мені це не сподобалося.

Дівчина зблідла і піднявшись, зробила кілька кроків назад відступаючи від Дейніда.

– Ректос великий! Де ти її відкопав? Я думав, таких не буває. А то що, її нежить? – друг приснув.

– Армане, то, ти радий бачити мене чи відьму? – спитав я насмішкувато

– Вибач, друже, я просто здивований. Де, Дран забирай, тебе носило? Ми не могли тебе знайти! Безліч разів прочісували все навколо! Райн ніяк не міг взяти слід, поки раптово не щез позавчора вночі.

– Нехай Наєр вже загасить полум'я, я не хочу, щоб ця відьма вмерла раніше ніж мені потрібно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍