Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

– Тут, Ельвіро, тільки в нашому серцевинному камені є дух-захисник саме нашого роду.

– Я про них читала. Це ж вони можуть змінювати подобу?

– Так.

– Чому ти одразу мені все не пояснив?

– Я і зараз не мав би цього робити, мені це заборонено. – він нервово сіпнув хвостом.

На мить я злякалася, що Уітмор передумає і просто щезне.

–  То, чого ми чекаємо? – спитала.

– Ти добре подумала? Він може щось захотіти за свою послугу.

– І що ж?

– Не знаю, Ельвіро. Навіть я трохи його боюсь, тому що повинен виконувати його накази, а він частина тої первісної енергії, яка дала силу всім магам, розумієш? Іноді, краще, коли деяка магія назавжди залишається в минулому.

– Алеж, ти зовсім не злий!

– Я – це я, в мене інші функції. Для Ортида ж, немає понять добра і зла, є тільки захист роду. Та й цю задачу він бачить по-своєму.

– А є інші способи його пробудити? І чому, наприклад, він сам не пробудився, щоб захистити Себастіана?

– Відповідь на перше питання – якщо і є, я його не знаю. На друге – знову ж таки Ортиди прибувають наче у стазисі, дехто стверджував, що вони бачать майбутнє. Разом з тим, вони завжди вимагають жертву, якщо хочеш, не захищають просто так. Так, вони прив'язані до роду, так, повинні його захищати, та для цього потрібно їх просити. Це якби ти захотіла підкорити вогонь, наприклад. Він би тебе слухав, але розізлиш його і він спалить увесь дім.

– А якщо до нього звернеться дядько?

– Нічого не вийде, на жаль. Я не жив тоді, коли все це тільки утворилося, однак, знаю, що тільки берегині мали здатність просити по щось Ортидів. Тому, зараз вони й сплять, якщо можна так сказати.

– Що ж, вибору в мене вочевидь не має, або я ризикну, або ж Себастіан помре.

– Скоріше за все, – він опустив морду – я це відчуваю.

– Що для цього потрібно?

– Перенестись до каменю разом із Себастіаном.

– Це може бути складно, там постійно сидить Ґрета.

– Так, але вночі вона спить окремо.

– Тоді сьогодні вночі?

– Добре, чекай мене після дванадцятої, раніше вона не йде. – він розтанув у повітрі.

Решту вечора і ночі я не могла знайти собі місця, то хапалася за книгу, то просто дивилася у вікно.

Уітмор з'явився о пів на третю.

– Чого так довго? – зашипіла на нього.

– Вибач, шукав ритуальний кинджал.

– Кинджал!? – перепитала з острахом.

– Ну, я ж сказав, потрібна буде твоя кров!

– І багато?

Він нервово сіпнув хвостом.

– Не знаю, утім не думаю, що дуже.

– От, спасибі, заспокоїв!

– Я казав тобі, що ти можеш взагалі вмерти, а ти за кров переживаєш!

– Не люблю виду власної крові!

– Ну, знаєш, доведеться потерпіти.

– Перенесеш нас?

– Ні. До кімнати дійдемо у звичайний спосіб, ніжками.

Ми нишком прокралися до дверей, і я спробувала повернути ручку.

– Не виходить, двері зачинені.

– Що ж, тоді перенесу.

Я взяла його на руки й ми опинилися біля ліжка Себастіана. Виглядав він значно гірше, ніж минулого разу, груди тяжко здіймалися, з горла виривались хрипи.

– Бери його за руки та міцно тримай.

Я так і зробила.

Наступної хвилини, я болісно вдарилася спиною, а на коліна мені впав Уітмор та Себастіан. Останній застогнав.

– А не можна було якось обережніше?

– Я тут давно не бував, до того ж темно!

Він стрибнув кудись у темряву і навколо почали спалахувати руни. Первісні, самі древні. Вони складались у слова: зв'язок, сила, єдність, захист.

Печера була схожа на ту, що ми бачили в моєму замку, але руни горіли червоним, прямокутний червоний камінь не світився.

– А чого цей не світиться? – спитала.

– Бо він не активний. Почнемо скоріше, треба підтягнути Себастіана ближче до каменю.

Задача була не з легких, навіть напівмертвий він не був пушинкою. Закінчивши, я глянула на Феррікона.

– Що далі?

В його лапах з'явився невеликий кинджал прикрашений дорогоцінним камінням.

– Бери. І ще це. – він простягнув мені досить великий кубок.

– Виріж на лівій руці руну призову цим кинджалом. І набери пів кубка крові.

Я відкрила рота, щоб щось сказати й закрила. Сама ж погодилась!

Різати долоню зовсім не хотілося.

– Давай, Ельвіро, або зараз або ніколи, тільки не жалій себе, ріж глибоко, інакше крові буде замало.

Зібравшись з духом встромила лезо у шкіру, кинджал виявився настільки гострим, що ледь не пройшов наскрізь і я скрикнула від болю. Почала вирізати руну, вона була складною, з багатьма лініями, з кожною новою лінією шкіру наче пекло вогнем, все сильніше і сильніше.

Біль охопив не тільки долоню, рідкою лавою розтікався вздовж всієї руки, аж до самого серця, стискаючи його наче пазурами.

Коли закінчила, то кинджал сам випав у мене з рук.

– Набирай кров у кухоль.

Здоровою рукою піднесла кухоль до рани, як тільки в нього впали перші краплини крові, він засяяв криваво-червоним світом.

– Готово. – прошепотіла.

– Тепер малюй руну призову на камені кров'ю, все що залишиться виллєш у жолоб, – він вказав лапою на маленький отвір біля каменю – а потім притисни ліву руку до центру каменю і подумки попроси духа-захисника тебе почути й допомогти. Тільки, не відривай руку від каменю, прошу.

Мені не сподобалось останнє прохання.

Я старалася зробити все швидко. Поранена рука горіла все сильніше. Закінчивши, я поклала її на камінь, заплющила очі та звернулася до Ортида. Спочатку нічого не відбувалося, я притиснула долоню сильніше.

– Прошу, духу-захиснику, прокинься, і допоможи мені! Захисти свій рід, благаю!

Слідом за цими словами мене принизив такий різкий і сильний біль, що я голосно закричала. Навіть якби я захотіла відняти руку, то не змогла б, вона неначе приросла до нього. Я відчула як незнайома хвиля енергії проходить крізь неї до самого серця стискаючи його все сильніше й сильніше.