Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

Генрі Нострам, коли Маг, який хотів стати чарівником, поволік зв’язаного Крестомансі до яблуні. — Срібло таки здатне подолати Крестомансі! Великого Крестомансі!

— Авжеж! Неприємно, правда? — зауважив Крестомансі.

Його потягли, прив’язали до яблуні. Вільям Нострам пихкаючи, підбіг до свого брата, і зняв з його просторої камізельки ще один срібний ланцюжок. Двох зачарованих ланцюжків з животів братів Нострамів вистачило для того, аби прикувати Крестомансі до стовбура яблуні. Вільям Нострам зав’язав ланцюжки у два чарівних вузли та відступив кілька кроків назад, задоволено потираючи руки. Відьмаки реготали й плескали в долоні. Крестомансі зігнувся, наче був повністю виснажений. Волосся неслухняними пасмами спадало йому на обличчя, краватка сповзла аж під ліве вухо, а весь елегантний сірий костюм був вимазаний корою дерева. Кетові було ніяково дивитися на нього. Але Крестомансі тримав себе в руках.

— Ну, закували ви мене у срібні ланцюги, а далі що? — запитав він.

Очі Вільяма Нострама забігали, наче дві секундні стрілки.

— О, готуйтеся до найгіршого, мій дорогий пане! — сказав він. — Не сумнівайтеся. Ми вже ситі вашими заборонами й обмеженнями. Чому нам не дозволяють підкоряти інші світи? Чому нам не дозволено користуватися драконячою кров’ю? Чому ми не можемо бути такими лихими, як нам хочеться? Дайте мені відповідь на ці запитання!

— Подумайте головою і, я певен, ви знайдете відповідь на кожне з них, — порадив їм Крестомансі.

Не дивно, що його голос потонув у реві, який зчинила юрба. Поки вони кричали, Джанет помалу підбиралася до дерева. Вона добре розуміла, що Кет (поки рука Нострама лежала на його плечі) буде нерухомим, і треба щось вигадати, щоб врятувати його та Крестомансі.

— О, так, — сказав Генрі Нострам, сяючи на радощах. — Тепер ми будемо керувати магічним світом, ми беремо у свої руки мистецтво чарів, ми хочемо знищити тебе та твою могутність, щоб підкорити собі інші світи, про існування яких нам відомо. Але перш за все, ми зруйнуємо цей сад.

Крестомансі замислено подивився на свої руки, що безвільно звисали в срібних кайданках.

— Я б вам не радив цього робити, — сказав він. — Цей сад має в собі речі, які належать різним світам. Він набагато сильніший, аніж я. Зараз ви намагаєтеся підкорити собі сад, але знайте: у нетрях цього саду заховані основи магічної майстерності. Отож навіть якщо ви до них докопаєтесь, сад зруйнувати буде надзвичайно важко.

— Он як, — сказав Генрі Нострам. — Але нам відомо, що тебе ми не зможемо знищити, доки не буде знищений сад. Ти хотів нас знову обдурити! Але знай, цього разу усе буде по-іншому, бо у нас є засіб для досягнення своєї мети!

Вільною рукою він поплескав Кета по плечу.

— Ось він — наш засіб.

У цю мить Джанет перечепилася об величезний плаский камінь, що лежав у траві біля яблуні.

— О-йой! — скрикнула дівчина й впала просто на нього.

Усі довкола почали реготати та показувати на неї пальцями, і цим ще більше її розсердили. Дівчина підняла голову і нищівним поглядом обвела картатий натовп недільних капелюшків та циліндрів.

— Підведися, люба Ґвендолен, — весело промовив Генрі Нострам. — Це місце для Кета.

Він обняв безпорадного хлопця, взяв його на руки й поніс до плаского білого каменя. Вільям Нострам, сяючи від щастя, поквапився до нього, швидко розмотуючи свою мотузку. Маг, який хотів стати чарівником, також підбіг, щоб допомогти Нострамам. Але Кет несподівано навіть для себе зламав закляття Нострамів і кинувся до арки, дорогою похапцем виймаючи з кишені вузлик з драконячою кров’ю. Ще кілька кроків і… втеча не вдалася: кожна відьма, кожен некромант і чаклун водночас проказали закляття. Повітря над галявиною стало аж густим від магії. Серце мало не вискакувало з грудей Кета. Він відчував, що біжить усе повільніше й повільніше, наче незаведена механічна іграшка. Джанет кричала: «Не зупиняйся!», але він рухатися більше не міг, і всього в кількох кроках від зруйнованої арки завмер, немов соляний стовп, заледве дихаючи. Брати Нострами та Маг, який хотів стати чарівником, забрали його, й знову обмотали мотузкою. Джанет зі всіх сил намагалася їм завадити.

— О зупиніться, благаю вас! Що ви робите?

— Облиш, Ґвендолен, — сказав Генрі Нострам роздратовано. — Ти ж усе чудово знаєш. Я ж тобі розповідав, що сад ми зможемо розчаклувати, лише перерізавши горлянку невинній дитині на оцьому камені. Ти ж погодилася!!!

— Я не погоджувалася! То була не я! — вигукнула Джанет.

— Заспокойся! — звелів їй прикутий до дерева Крестомансі. — Ти ж не хочеш опинитися на його місці? Джанет витріщилася на нього й закам’яніла, вражена тим, що відбувалося довкола.

Тим часом Кета, нерухомого та обмотаного мотузками, взяв на руки Маг, який хотів стати чарівником, і кинув на кам’яну брилу. Кет із відразою глянув на нього: Маг завжди так добре до нього ставився. Попри усю складність ситуації, Кет зберігав спокій: він пам’ятав, що у нього ще три життя, і рана на горлі швидко загоїться. Але доти йому доведеться пережити кілька не дуже приємних хвилин. Побачивши розпач Джанет, він намагався поглядом її заспокоїти.

Цієї миті якась невидима сила висмикнула дівчину з цього світу, і скоріш за все, повернула у її власний. Від неї не залишилося нічого, крім здивованого крику. Почувся ще один крик, і усі, хто був на галявинці, заклякли від здивування. Здивованим був і Кет.

— Супер! — сказала… Ґвендолен, виходячи з іншого боку арки. — Я з’явилась вчасно.

Усі витріщилися на неї. Вона повільно йшла від колони, витираючи рештки драконячої крові з пальців шкільним нарисом Кета. Кет побачив угорі свій підпис: Ерік Емеліус Чант, Ковент-стріт, 26, Волверкот, Англія, Європа, Світ, Усесвіт — це, без сумніву, його нарис. Волосся Ґвендолен усе ще було зібране у високу зачіску, але масивну сукню зі щирого золота вона зняла, залишивши на собі одяг, який у її світі, напевно, вважали домашнім. Хоча, правду кажучи, він був набагато вишуканіший, ніж найкращий халат Крестомансі.

— Ґвендолен! — вигукнув Генрі Нострам, здивовано глипаючи на місце, де щойно стояла Джанет. — Але… Як?.. Що?.. Хто?..

— Це була всього-на-всього заміна, — недбало кинула Ґвендолен… — Щойно я їх побачила — одразу зрозуміла…

В цю мить вона помітила полоненого Крестомансі, прив’язаного до яблуні.

— Он як! Ви його спіймали. Хвилиночку… — Сказавши це, Ґвендолен підійшла до нього, задерла вгору свій золотий одяг, і зі всієї сили вдарила його по обох гомілках. — Ось тобі! Ось!

Крестомансі навіть не намагався вдати, що йому не болить. Він скорчився — носаки її черевиків були гострі, як ножі.

— То на чому я зупинилася? — сказала Ґвендолен, знову повертаючись до братів Нострамів. — О, так. Я подумала, що треба повертатися: я ж не хочу пропустити такої розваги. І ще я пригадала важливу річ: у Кета дев’ять життів. Напевно, вам потрібно буде його вбити кілька разів.

— Дев’ять життів! — закричав Генрі Нострам. — Ти сказилася?

Після цих слів довкола здійнявся неймовірний ґвалт та вереск. Ніхто вже нікого не чув. Кет бачив, як Вільям Нострам, розчервонілий, з очима, що хаотично оберталися у різні боки, нахилився до Ґвендолен, а вона щось кричала йому у відповідь. Коли галас трохи стих,