Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

— Мені здається, вона щаслива, — сказав Кет із заздрістю.

— Я теж помітила, — промовила Джанет. — Але як ми знайдемо мій світ?

— Спробуймо обійти арку довкола.

— Ти добре придумав, Кете! Ходімо, — погодилася Джанет.

Вона уже почала обходити арку, аж раптом зупинилася:

— Ми маємо лише одну спробу, щоб зробити все правильно. Ти ж напевне, втратив ще одне своє життя?

— Я не відчув… — почав Кет.

Раптом вони побачили містера Нострама, який несподівано з’явився в отворі арки. Він тримав поштову листівку, яку Кет надіслав місіс Шарп. Він був роздратований і стривожений.

— Мій любий хлопче, — сказав він Кету. — Ми ж домовлялися зустрітися о пів на третю, а не о дванадцятій. Мені пощастило тебе знайти, адже я маю твій підпис.

Він повернувся й погукав свого брата, хоч на галявинці нікого не було видно:

— Ходімо, Вільяме. Неслухняний хлопчисько, напевно, не зовсім зрозумів моє прохання, але попри все закляття працює… Не забудь… е-е-е… інструмент…

Містер Генрі Нострам вийшов з арки, і Кет з острахом зробив крок назад.

Усе довкола раптом дивно затихло: листя на яблуні не ворушилося, навіть потічок змінив свій розмірений лет. Кет зрозумів, що він та Джанет зробили щось жахливе. Дівчина застигла біля входу до арки, від страху затуливши рота долонями. Раптом перед нею, наче з-під землі, між двома колонами виросла кремезна постать Вільяма Нострама. Навколо його руки була обмотана мотузка, а з кишені піджака стирчали якісь блискучі речі. Його очі шалено вертілися, а від швидкої ходи він трохи засапався.

— Трохи швидше, ніж ми планували, зате вдало, Генрі, — відсапався він. — Всіх інших я вже покликав.

Вільям Нострам урочисто підійшов до яблуні й став поруч зі своїм братом. Земля затремтіла. У саду панувала мертва тиша. Кет відступив ще кілька кроків назад і побачив, що потічок раптом висох. Навколо нього залишилася тільки грузька улоговина. Відбувалося щось жахливе!

Услід за Нострамами крізь розбиту арку поспішно проходили якісь люди. Першою з’явилася одна з трьох Акредитованих відьом, які жили недалеко від них на Ковент-стріт, засмагла й чимось дуже налякана. Напевно, вона щойно вийшла з церкви, адже на ній був найкращий її одяг: жахливий капелюшок, прикрашений фруктами та квітами, та чорно-червона атласна сукня.

Люди, що йшли за нею, теж були у святковому одязі: чаклуни в синіх саржевих костюмах і циліндрах, відьми в шовкових і бомбазинових сукнях та в капелюхах усіх фасонів та розмірів, респектабельні на вигляд некроманти в піджаках, схожих на той, у якому був Вільям Нострам, кістляві чаклуни в чорному й ціла когорта чарівників. Останні ділилися на дві групи: ті, хто перед тим був у церкві — у довгих чорних плащах, та ті, хто грав у гольф — у брудних бриджах. Вони йшли, проштовхуючись між колонами арки, спочатку по двоє й по троє, а згодом — по шестеро й семеро. Усі трохи квапилися й здавалися чимось налякані. Серед них Кет упізнав багатьох відьом та чаклунок із Ковент-стріт, хоч там не було ані місіс Шарп, ані міс Ларкінз, — але можливо, він їх просто не помітив, бо опинився у центрі величезного натовпу, який щомиті ріс і збільшувався. Вільям Нострам кричав кожній групі, яка проходила між колонами:

— Не стійте у купі! Розійдіться по галявині! Оточіть арку зі всіх сторін! Не залиште жодної можливості для втечі!

Джанет проштовхалася до Кета й схопила його за руку.

— Що ми наробили, Кете? Тільки не кажи мені, що всі ці люди — відьми та чаклуни, бо я тобі не повірю!

— О, моя люба Ґвендолен! — сказав містер Генрі Нострам. — Як бачиш, ми втілюємо «План «Б».

Усі схили галявини були вщент заповнені відьмами та чаклунами. Земля здригалася під їхніми кроками й гуділа від їхніх веселих розмов. Незлічена юрба — безліч яскравих капелюхів та блискучих циліндрів, — наче на відкритті благодійного ярмарку. Щойно останній некромант пройшов під аркою, важка долоня Генрі Нострама владно лягла на плече Кета. Хлопець схвильовано подумав, чи не випадково у тій самій руці чарівник тримає листівку, яку Кет адресував місіс Шарп. Він побачив, що біля однієї зі зруйнованих колон, синьоокий і завжди усміхнений, у тісному недільному костюмі, стояв Маг, який хотів стати чарівником. Вільям Нострам з серйозним виглядом став біля другої колони, для чогось зняв з піджака важкий срібний ланцюжок і тепер неквапно розмахував ним.

— А тепер, моя люба Ґвендолен, — сказав Генрі Нострам, — чи не відмовишся ти від честі покликати Крестомансі?

— Я… напевно, я не буду… — сказала Джанет.

— Тоді це зроблю я, — задоволено сказав Генрі Нострам.

Він прокашлявся й крикнув високим тенором:

— Крестомансі! Крестомансі! З’явися!

І Крестомансі в ту ж мить виник між колонами арки, отак, як ішов по алеї парку, з сірим циліндром в одній руці, та молитвеником у правій. Він якраз намагався вкласти його до кишені свого чорного піджака. Відьми та некроманти, які тут зібралися, загуділи та заохкали, вітаючи його. Крестомансі розсіяно озирався довкола, і дивився на них незлобливим і вкрай здивованим поглядом. Він став ще здивованішим, коли побачив у натовпі Кета та Джанет. Кет розкрив було рота, щоб крикнути Крестомансі: «Тікайте!», але в цей момент Маг, який хотів стати чарівником, загарчав і стрибнув на Крестомансі. Його нігті перетворилися у пазурі, а зуби — в ікла.

Крестомансі нарешті вклав молитвеник до кишені, й так само розсіяно глянув на Мага, який хотів стати чарівником. Той на хвилю завмер у повітрі й почав швидко, зі свистом, мов повітряна кулька, зменшуватися і зменшуватися, поки не перетворився у маленьку коричневу гусеницю. Безсильно звиваючись, він упав на траву. Скориставшись моментом, з-за іншої колони вибіг Вільям Нострам і спритно обмотав своїм ланцюжком від годинника руки Крестомансі.

— Позаду вас! — скрикнули Кет і Джанет, але було вже надто пізно.

Раптом брунатна гусінь вигнулась, підскочила з трави та знову перетворилася Магом, який хотів стати чарівником, звичайно, трохи розкошланим, але напрочуд задоволеним собою. З новими силами він кинувся на Крестомансі, який і так нерухомо стояв і нічому не опирався: срібний ланцюжок дивним чином робив його безсилим. Це була не остання битва біля арки між Крестомансі та Магом, який хотів стати чарівником. Крестомансі докладав неабияких зусиль, аби лівою рукою визволити себе з пут срібного ланцюга. Вільям Нострам також брав активну участь у бійці. Жоден з них не застосовував магію, але Крестомансі, здавалося, втратив уже всі свої сили, тому міг лише легко відпихати від себе Мага, який хотів стати чарівником. Але ще кілька спроб — і Крестомансі стояв із заламаними назад руками й одягнутими на зап’ястки срібними кайданками.

Крик тріумфу пронісся над рядами відьом та чарівників. Це був крик справжньої відьмацької могутності, від якого затремтіло небо. Крестомансі, ще більш розкошланого, ніж Маг, який хотів стати чарівником, витягнули з-під арки. Його сірий циліндр покотився до ніг Кета, й Генрі Нострам з великим задоволенням наступив на нього. Кет хотів скористатися моментом і спробував вислизнути з чіпких обіймів Генрі Нострама. Але дивним чином не зміг навіть поворушитися: Генрі Нострам утримував його за допомогою поштівки місіс Шарп. Кет був так само безпорадний, як і Крестомансі.

— Отже, це правда! — радісно промовив