Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

Кепський характер Скрипки, певно, трохи змінився в цьому квітковому заповіднику. Він дозволив Джанет почухати себе під шийкою і навіть погладити спинку. І, що взагалі було неймовірним, взяти себе на руки, та ще й мурчати у її обіймах. Обличчя Джанет засяяло від щастя. Зараз вона була неймовірно схожа на Ґвендолен, коли та поверталася з уроку магії, лиш Джанет була добріша. Вона підморгнула Кетові.

— Я дуже люблю котиків! Усіх, усіх!!!

Кет засміявся. Він простяг ліву руку й собі погладив Скрипку. Дивно, але на дотик кіт здавався дерев’яним, наче справжня скрипка…

Від такої несподіванки, Кет швидко забрав руку. Діти перетнули широкий моріжок з нарцисів, що пахтіли, наче небесний рай. Скрипка і далі сидів на руках у Джанет. Квітковий килим закінчився, а Кет вже зрозумів, що сад навколо них рухається, як йому заманеться. Коли він проходив між синіми дзвіночками та великими червоними тюльпанами, сумніву у цьому вже не мав: дерева плавно, ледь помітно, ковзали, ніби вказуючи їм дорогу поміж безмежжям квітів на осяяний сонцем схил. Тут росла обплутана повзучим в’юном з синіми квітами шипшина. У Кета не залишилося сумнівів: сад рухався по колу й униз. Зараз його так само нудило, як і тоді, коли вони поверталися зі своєї втечі автомобілем до замку. Кет волів би краще пройтися пішки, розглядаючи усе довкола.

Коли діти проминали рослини, які найчастіше зустрічалися у розпал літа, Джанет сказала:

— Чи не здається тобі, що ми зараз на екскурсії «Рослини різних пір року»? — запитала вона. — В тебе також є відчуття, що ти біжиш вниз сходами, і сходи також рухаються вниз?

Сад таїв у собі різні таємниці. Смоківниці, оливкові дерева й фінікові пальми вивели їх у невеличку пустелю, в якій росли кактуси, схожі на химерні огірки й колючі зелені крісла. На деяких з них палахкотіли яскраві квітки. Сонце обпалювало обличчя Кета та Джанет, але їм було байдуже. Вони йшли далі, і за деякий час стежинка між деревами вивела їх до галявини з осінніми квітами. Зміни пір року відбувалися настільки швидко, що їм було доволі важко до цього звикнути: на деревах щойно з’являлися стиглі плоди, а за хвилю листя ставало бурштиновим і опадало… Кет та Джанет відійшли до падуба, вкритого червоними ягідками. Ставало дедалі холодніше. Скрипці це не вельми сподобалося, він випручався з рук дівчини та помчав шукати теплішу місцину.

— Де ж тут ворота до інших світів? — запитала Джанет, пригадавши мету їхньої подорожі.

— Напевно, ми вже біля них, — сказав Кет.

Йому здавалося, що вони йдуть центральною алеєю саду, адже тут магія та чари відчувалися сильніше, ніж в інших його частинах. Дерева й кущі навколо них тепер блищали від морозу. Діти бачили на деревах блискучі ягоди в крижаних оболонках. Проте Джанет навряд чи встигла сильно змерзнути й натремтітися від холоду, бо уже за мить перед собою вони побачили крислате дерево, вкрите заледенілим рожевим квітом. Далі був зимовий жасмин, всипаний маленькими жовтими зірочками. А потім постав могутній чорний терен, що врізнобіч розкинув свої віти; на ньому було навіть кілька білих квіточок. Опинившись під темним покровом дерева, Джанет підняла голову та почала розглядати його вузлувате гілляччя.

— У Ґластонбері є таке саме дерево, — сказала вона. — Кажуть, воно квітне на Різдво.

Кет зрозумів, що їх привело у серце саду. Зараз вони опинилися на галявинці, у балці. Всі дерева, окрім однієї яблуні, росли трохи вище — на схилі. Здається, саме у цій балці була правдива пора року — яблука достигали тільки тут. Яблуня, похилившись, росла у самісінькому центрі галявини, а за нею чорніли якісь дивні руїни. Підійшовши ближче, Джанет та Кет побачили невеликий струмочок, який брав свій початок між коренями яблуні. Він бурлив, витікаючи десь з-під землі і за кілька кроків знову невідомо куди зникав. Джанет здалося, що чиста вода була золотою, як‑от вода у ванній Кета, коли його рятували. Руїни виявилися уламками напівзруйнованої арки. Напевно, саме від неї відкололася кам’яна брила, що тепер лежала під деревом. Хвіртки чи воріт тут ніколи не було.

— Мені здається, що це і є ворота, — зітхнув Кет.

Він дуже засмутився, що йому треба буде покинути цей світ.

— Я теж так думаю, — погодилася з ним Джанет. У її голосі вчувався страх. — Щось мені трохи лячно. А як туди зайти?

— Давай я кину біля арки трохи драконячої крові. Напевно, це допоможе, — сказав Кет.

Він вийняв з кишені хустинку, у якій був магічний порошок. У ніс ударив різкий запах чарівного зілля, і Кет зрозумів, що чинить неправильно. Не треба було брати заборонене зілля та ще й приносити його сюди, у це магічне місце з потужною енергетикою. Та позаяк Кет не знав, що йому робити далі, то обережно взяв правою рукою дрібку запашного брунатного порошку, а лівою сховав хустинку назад до кишені, потім, затамувавши подих, розвіяв порошок перед зруйнованою аркою. Повітря між колонами затремтіло, як тремтить воно у літню спеку. Клаптик освітленої сонцем галявинки за аркою почав затуманюватися, став молочно-білим, а потім почорнів. Згодом темрява поступово розсіялася, розповзлася по кутках простору — і вони побачили під аркою велетенський, у кілька акрів завбільшки, зал. Уся площа залу була вкрита вульгарно розмальованим килимом червоного, жовтого та синього кольорів. У залі сновигало безліч людей, які нагадували Кетові гральні карти, бо всі, як один, були одягнені у грубий, мішкуватий одяг яскравого забарвлення. Люди-карти блукали туди-сюди з поважним та заклопотаним виглядом. Повітря всередині арки все ще тремтіло, і Кет зрозумів, що туди зайти вони не зможуть.

— Звідки це все? — здивувалася Джанет.

Тільки-но Кет хотів сказати Джанет, що сам нічогісінько не розуміє, як побачив у залі Ґвендолен. Її пронесли зовсім близько від нього на королівських ношах вісім чоловіків, одягнуті у важкі золоті однострої. Ґвендолен спочивала поміж золотих подушок, одягнута у ще громіздкіший одяг білого та золотого кольорів. Її волосся було вкладене у високу зачіску, яка здавалася короною. Судячи з усього, Ґвендолен була тут королевою. Вона вітала усіх важливих гостей кивком голови, і ті радісно підбігали до ложа, щоб захоплено слухати все, що вона їм скаже. За помахом руки інші піддані бігли виконувати її доручення. Одному чоловікові вона подала знак, і той у страху та трепеті впав перед нею навколішки, благаючи помилування. Він кричав навіть тоді, коли його тягнули геть з зали. Для Ґвендолен усе це було якоюсь дивною розвагою. Зараз золоте ложе стояло якраз поруч з аркою, і всі люди-карти у шаленій веремії бігали по залу, догоджаючи їй. В цей момент Ґвендолен побачила Кета й Джанет. З виразу подиву та роздратування, що з’явився на її обличчі, Кет зрозумів, що вона їх також помітила, але не дуже зраділа. І чи то вона зробила якісь магічні заклинання, чи то драконяча кров перестала діяти, бо арка знову стала темною, далі молочною, потім туманною, насамкінець повітря перестало дрижати і крім галявинки між колонами не залишилось нічого.

— Це була Ґвендолен, — сказав Кет.

— Я зрозуміла, — без найменшого захвату в голосі відказала Джанет. — Якщо вона й далі так їздитиме, то