Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

— Ет, пусте, я можу пожертвувати одним життям, — сказав Кет.

Він узяв велику скляну банку з написом «Драконяча кров», і вийняв звідти трохи брунатного порошку, що мав гострий і дивний запах.

— От Крестомансі чудово обходиться всього двома життями, що у нього залишилися, — сказала роздратовано Джанет.

— Але ж Крестомансі — особливий, — зауважив дракон. Він нервово смикався, стоячи на краю стола.

Його золоті оченята уважно стежили за руками Кета, поки той не зав’язав трішки драконячої крові у свою хустинку і не сховав до кишені. Дракончик виглядав таким стурбованим, що Кет підійшов до нього і лагідно полоскотав його під підборіддям.

Малюк замуркотів, наче котик, витяг шию і притиснувся до його пальців. Дим валив із його ніздрів шумливими кільцями.

— Не турбуйся, — сказав Кет, — у мене залишилося ще три життя, розумієш?

— Авжеж! Тепер я розумію, чому ти мені так подобаєшся, — сказав дракон і трохи не впав зі столу, тягнучи шию за Кетовою рукою. — Не залишай мене тут самого!

— Нам уже час!

Кет знову посадив дракончика на стіл і поплескав його по спинці. Хлопцеві дуже хотілося ще раз торкнутися його теплої, бугристої шкіри.

— До побачення!

— До побачення! — відповів дракон.

Кет і Джанет залишили його у майстерні. Він дивився вслід за ними, як дивиться собака за господарем, що вирушив на прогулянку, не взявши його з собою.

— Я думаю, що йому тут нудно, — сказав Кет, коли вони вийшли з майстерні.

— Це ганьба! Він всього-на-всього дитина, — сказала Джанет.

Вона зупинилася на першому повороті сходів.

— Повернімося назад і візьмімо його з собою на прогулянку. Він мені дуже сподобався!

Кет був переконаний: якщо Джанет справді зараз туди повернеться, то він застане дракона за ласуванням її ногою.

— Не такий він вже й приємний. І взагалі, нам негайно треба бігти до саду, бо, щойно повернеться містер Сондерс, дракон вибовкає нашу таємницю.

— Так, на жаль, він уміє говорити, — погодилася Джанет. — Тому нам краще поквапитися.

Кет дуже обережно ішов замком, тримаючи руку в кишені на випадок непередбачених зустрічей. Він боявся втратити ще одне своє життя, щоб опинитися в забороненому саду. Адже, як виявилося, три попередніх він втратив надзвичайно легко. Це не переставало його дивувати. Судячи з усього, втрата п’ятого життя мала бути не менш ефектною, ніж втрата шостого минулої ночі. То чого ж він цього ніяк не може пригадати? Це не вкладалося у Кета в голові. Його життя не достатньо міцно були пов’язані з ним, на відміну від життя інших людей. Єдине, в чому він був впевнений, що немає на світі інших Кетів Чантів, які б могли потрапити у халепу в його світі, коли Кет його покине.

15

Це був погідний осінній день, коли все довкола занурюється у солодку дрімоту, а світ переливається теплими відтінками жовтого та зеленого. Поблизу не було жодної душі й тишу порушувало лише шарудіння листя під ногами Кета й Джанет, коли вони поспішали через парк до старого саду. На півдорозі Джанет раптом зупинилася:

— Ми шукаємо сад, який скидається на замкові руїни? Правильно? Тоді нам треба йти у протилежний бік.

Кет міг заприсягтися, що вони йдуть правильним шляхом, та коли зупинився й розглянувся довкола, то побачив, що високий, залитий сонцем мур зараз був позаду них. Кет вирішив, що всього лиш не пам’ятає дороги до саду, якою вони колись йшли з Ґвендолен. Діти розвернулися і знову рушили до високого муру. Заборонений сад був за ним, але жодних дверей чи іншого входу там не було. Тоді вони рушили попри стіну до найближчої хвірточки, яка ховалася у кущах троянд. Зруйнований мур знову дивним чином опинився позаду.

— Це, напевно, діють ті чари, які захищають сад від непроханих гостей, — здогадалася Джанет, коли вони знову йшли через фруктовий сад.

— Думаю, так воно і є, — відповів Кет.

І вони знову опинилися в парку. Високий зруйнований мур знову був позаду.

— Вони прийдуть з церкви раніше, ніж ми знайдемо вхід у зачарований сад, — стривожено промовила Джанет.

— Спробуймо дивитися на сад краєм ока, а не йти навпростець до нього, — сказав Кет.

Так вони й зробили: йшли до саду, не дивлячись на нього. Здавалося, тепер він залишається на своєму місці. Несподівано для себе діти вийшли на стрімку стежинку в оточенні високих мурів. Ця стежечка вела до високої старої стіни зі сходинками, замаскованими у мальвах й золотистому жабрії. Схвильованих дітей обвіяло теплом зі старого напівзруйнованого каміння. Та навіть збігаючи сходами вгору, вони намагалися не дивитися на високі руїни. Цього разу мур залишився стояти нерухомо. Давні напівзруйновані сходи виявилися вдвічі вищими, ніж сам замок, і Кетові та Джанет довелося подолати цю відстань двічі: спочатку, притискаючись одним боком до гарячих каменів муру, щоб спіймати трохи тіні, вийти нагору, а потім стрімко спуститися на протилежний бік. Дорога була важкою, адже старе каміння під палючим полуденним сонцем ставало щораз гарячіше. У кінці підйому Кет уже тримав голову обома руками й ховався у тіні дерев, що нависали над однією зі зруйнованих стін, бо інакше голова йому йшла обертом. Та коли зрідка він все ж таки наважувався поглянути вниз, то бачив замок щоразу з іншого боку. Йому здавалося, що мур, руїни й він разом з ними кудись плили, а може, кружляли… У верхній частині муру діти зауважили отвір, схожий на все, що завгодно, тільки не на вхід. Почуття провини за непослух їх не покидало, але вони все-таки пролізли у нього. Земля з того боку входу було досить стоптана, наче люди тут віками походжали.

Могутні темні дерева росли впритул один до одного, і під ними було так добре відпочивати у прохолоді. Поміж дерев вилася ідеально протоптана стежина, і Кет та Джанет пішли нею углиб саду. І, як це буває у густому лісі, їм почало здаватися, що дерева довкола них також не стоять на місці, а крутяться, і в дивному танку розходяться врізнобіч, а потім знову стають у коло. Хоча, може так воно було і насправді? Стежинка привела їх у гущавину.

— Яке чудове місце! — прошепотіла Джанет. — Але надто вже дивне!

Маленька балка перед ними була вщерть заповнена весняними квітами: нарциси, первоцвіти, проліски, гіацинти й крихітні тюльпани росли тут в неймовірній кількості. І це у вересні! У балці панувала прохолода, якою, можливо, й пояснювалося це буйне цвітіння… Джанет і Кет, щулячись з холоду, йшли поміж цих квітів далі. Довкола відчувалися пахощі весни, прохолодні й запаморочливі, чисті й дикі, сповнені магічної сили. Ступивши ще два кроки, вони усміхнулися, а за мить вже дзвінко сміялися:

— О, дивись! — сказала Джанет. — Там кіт.

Це був великий смугастий кошак. Він стояв, вигнувши тіло дугою, під кущем примул, переводив здивований погляд з Кета на Джанет і роздумував, а чи не кинутися йому навтьоки. О, диво! Кет впізнав у смугастику свою стареньку скрипку, яку Ґвендолен зачарувала на кота. Він розсміявся. Тут усе приносило йому радість.

— Познайомся: це старий Скрипка, — сказав Кет. — Колись він був моєю скрипкою. Але що він тут робить?

Джанет опустилася навколішки й простягла руку.

— Ходи