Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

навіть на мить.

Прийшов з нічого, набув певних обрисів, спізнав любов і завжди був приречений повернутися у ніщо.

От лише я не думав, що це станеться так скоро.

І що він піде ще до того, як підемо ми.

Дві минущі тимчасовості сповнилися взаємною приязню.

Дві хмарки диму полюбили одна одну.

Я помилково вважав його чимось постійним і тепер мушу за це заплатити.

Я сам не постійний, і Мері не постійна, й усі оці споруди та пам’ятники навколо не постійні, і це велике місто не постійне, й увесь широкий світ теж не постійний. Усе змінюється, зміни відбуваються кожнісінької миті.

(І що, легше тобі?)

Та ні.

(Час.

Іти.)

У цих міркуваннях містера Лінкольна було стільки напруги, що я відволікся і зовсім забув про свою мету.

Та тут-таки про неї й згадав.

Не треба нікуди йти, подумав я. Ви обов’язково мусите залишитися. Мандерс хай повертається сам. Ви ж зручно влаштуйтеся собі на підлозі, і ми спонукаємо хлопця ввійти у вас, і хто знає, які добрі наслідки принесе це возз’єднання — возз’єднання, якого ви обидвоє так палко прагнете.

А тоді постарався якомога точніше уявити собі, як містер Лінкольн залишається: ось він сидить і задоволений, бо сидиться йому вельми зручно, і через те, що він залишився, його охоплює відчуття спокою і т. д.

Час іти.

Подумав містер Лінкольн.

І почав уже підводитися.

Коли він тільки вчився ходити і якось упав, я підхопив його на руки і поцілунками осушив сльози. Коли у Престера ніхто не хотів з ним бавитися, я підійшов і розрізав яблуко. Для всіх.

І це подіяло.

Це і його природна невимушеність.

Невдовзі він уже всім там рядив і всіма верховодив.

А тепер я маю залишити його, безпорадного, тут, у цьому моторошному місці?

(Щось ти геть загруз. Ти йому вже не допоможеш. Онде у Санґамоні старий містер Ґрасс сорок днів поспіль ходив на могилу до своєї дружини. Спершу це, схоже, навіть викликало захоплення, та незабаром ми вже про нього жартували… а свою крамницю він узагалі довів тоді до ручки.)

Отже, вирішено. Вирішено: тепер нам треба…

(Налаштуватися на думки — важкі, безперечно, і неприємні, — які спонукають тебе вчинити правильно, і тобі це відомо. Поглянь.

Поглянь униз.

На нього.

На… це.

Що це таке? Дай щиру відповідь на це запитання.

Це він?)

Ні.

(Тоді що це таке?)

Це те, у чому він був тут… такий собі носій. Головного (того, що з’явилося на світ і що ми любили) вже немає. Хоч воно й було частиною того, що ми любили (а любили ми те, який у нього, цього поєднання іскри й носія, був вигляд, як він ходив, і бігав підстрибом, і сміявся, і пустував), але ось це, що лежить переді мною, — менша частина того, що було таке нам любе. Без тієї іскри ось це — те, що тут лежить, — то лише…

(Подумай це. Ну ж бо, вперед. Дозволь собі промовити подумки це слово.)

А може, не варто?

(Воно правдиве. Це допоможе.)

Не треба мені його вимовляти, сповнюватися відповідними почуттями і відповідно діяти.

(Перетворювати це на фетиш — теж неправильно.)

Я піду, я вже йду, не треба мене більше переконувати.

(Але ти все ж вимов це, заради правди. Просто вимов те слово, яке приходить тобі на думку.)

Ех, хлопчику мій, хлопчику…

(Без тієї іскри те, що тут лежить, — то лише…

Ну, скажи це!)

М’ясо.

Як же недоречно…

Недоречнішого висновку годі й придумати.

Я спробував ще раз, вкладаючи в цю спробу чи не всього себе:

Залиштеся тут, благав я. Ви можете йому допомогти. Ще й як можете. Можете зробити йому ще багато добра. Як по правді, то зараз ви, можливо, допоможете йому більше, ніж будь-коли у тій попередній місцині.

Адже його вічне життя повисло на волосинці, сер. Якщо він зостанеться тут, його спіткає таке лихо, якого вам і не уявити.

Тож забаріться, затримайтесь, не біжіть стрімголов геть, сідайте собі он там, влаштовуйтеся зручніше і почувайтеся як удома, просто погайте трохи час…

Заклинаю вас.

Я думав, це допоможе. Ні, не допомагає. Не треба мені знову на це дивитися. Коли мені треба буде подивитися на Віллі, я зроблю це у своєму серці. Як належиться. Там, де він ще цілий та неушкоджений. Якби я міг з ним порадитися, то він, безперечно, моє рішення схвалив би; сказав би, що так, усе правильно, а тепер мені треба йти і більше сюди не приходити. У нього була така шляхетна натура. Найбільше його серцю було до вподоби добро.

Як же це добре. Любий мій хлопчик. Він завжди знав, як учинити правильно. І спонукав би до цього й мене. Так я зараз і зроблю. Хоч це й нелегко. Усі дари — тимчасові. І з цим даром я розлучаюся всупереч своїй волі. Дякую за нього Тобі, Боже. Чи світе. Хай хто мені його дав, смиренно дякую і сподіваюсь, що ставився до нього належним чином і так само належним чином ставитимусь до нього й надалі.

Любове, любове… я знаю, що ти таке.

ганс воллмен

LXXV

Нігтями та гострим каменем, який знайшовся неподалік, ми майже звільнили хлопця від зеленого пояса.

преподобний еверлі томас

Уже ось-ось! гукнув я містерові Воллмену.

роджер бевінс ііі

Та було надто пізно.

преподобний еверлі томас

Містер Лінкольн закрив хвороб-короб.

(Серце в мене упало.)

роджер бевінс ііі

Підняв його, відніс назад до ніші у стіні і засунув усередину.

(Тепер усьому кінець.)

преподобний еверлі томас

І вийшов надвір.

роджер бевінс ііі

LXXVI

Просто в тепер уже принишклу юрбу.

преподобний еверлі томас

Яка сумирно розступилася, щоб дати йому пройти.

роджер бевінс ііі

Він пішов? скрикнув хлопець.

Ми нарешті його звільнили. Він відштовхнувся від стіни і, продибавши кілька кроків уперед, сів долі.

преподобний еверлі томас

Де на нього тут-таки знову полізли зелені пагони.

роджер бевінс ііі

LXXVII

Ходімо, сказав я містерові Бевінсу. Мене самого виявилося недостатньо. Гадаю, нам треба спробувати вдвох. Може, ми все-таки його зупинимо.

ганс воллмен

Преподобний, мовив до мене містер Бевінс, підете з нами? За цих обставин вирішальну роль може зіграти навіть одна додаткова голова.

Особливо така потужна, як ваша, докинув містер Воллмен.

Колись, багато років тому, ми з друзями здійснили l’occupation[5] однієї розсвареної молодої пари, що потай пробралася сюди вже після призначених для відвідування годин. Тоді