Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

заборону і варить борщ. Правозахисники звертали увагу, що звинувачення у варінні борщу стали часто використовувати як помсту. Платиш хабар, пишеш донос, твого ворога арештовують, а в холодильнику знаходять трохи борщу — достатньо для кількох років позбавлення волі з конфіскацією майна. Тисячі випадків по всій країні. Часто людей арештовували лише за купівлю продуктів, які могли бути використані для приготування борщу. Купив капусту і червоний буряк — збирався варити борщ. Частина торгових мереж почала відмовлятися від продажу червоних буряків, аби врятувати покупців від підозр. Твердили, що без буряка борщ зварити неможливо, отже, якщо не продавати буряків, ніхто борщу і не зварить, навіть якщо схоче. Тисячі тонн буряків по всій країні було вивезено і знищено. Російські громадяни добровільно здавали всі запаси червоних буряків, щоб не було спокуси варити борщ. А ось в Україні тривав загальнодержавний фестиваль борщу, під час якого страву готували в більшості населених пунктів. З повітря ми були надійно прикриті.

Я задрімав, хоча дрімати в «ЛуАЗі» — справа непроста і невдячна. Але я дуже заморився від спілкування з Мертвосудом і таки проспав кілька годин. Прокинувся від того, що машина полетіла шкереберть. Хтось стріляв. Я нічого не розумів. Боляче вдарився головою, мене витягнув Бухгалтер, а Мовчун стріляв із автомата. По нас теж стріляли, кулі свистіли зовсім поруч. Я хотів роздивитися, де я і що, але в очі щось заливалося. Витер, второпав, що кров. Потім роздивився, що наш «ЛуАЗ» лежить перевернутий на узбіччі, дном до дороги, а з-за дороги по нас стріляють із автоматів. Бухгалтер кинув гранату за дорогу. Вибух і крик звідти. Когось зачепило.

— Ти як? — Мовчун перезаряджав автомат.

— Та нічого. — Я побачив, що Бухгалтер кинув іще одну гранату. Знову вибух, але цього разу ніхто не кричав.

— Зараз кидаємо димові шашки, почекаємо трохи — і вперед, — сказав Бухгалтер. Мовчун кивнув, дав чергу. З дороги відповіли. Бухгалтер кинув кілька димових шашок. Повалив дим, слабкий вітерець потроху зносив його в бік дороги.

— Що сталося? — спитав я.

— Якісь падли з автоматами на «Ниві». Вистрелили з гранатомета. Добре, що Мовчун крутнув кермо й ми злетіли з дороги, а вони не чекали. А то б розстріляли впритул! «Нива» сховалася за насипом, і звідти стріляють! — Бухгалтер визирнув з-за «ЛуАЗа». — Мовчуне, я спробую перебігти до дороги. Ти залишайся тут, не підпускай їх.

— А я? — спитав я.

— Ти лежи, ти нам живий потрібен. — Бухгалтер присів, щоб бігти.

— Автомат іще є? — спитав я. Мовчун заліз у дірку в тенті «ЛуАЗа», взяв там автомат і дав мені. Бухгалтер побіг, низько пригинаючись до землі. Мовчун прицілився, щоб стріляти, як щось з’явиться з диму. Але нічого не з’являлося. Ми почули гуркотіння двигуна. «Нива» просто поїхала геть, сховавшись за насипом дороги.

— Злякалися. — Мовчун посміхнувся.

А от я не радів, бо мені здавалося, що радіти зарано. Подивився навколо. Помітив чорну крапку, що наближалася до нас. Досить швидко.

— Безпілотник, — сказав. — Тікаймо!

Підхопився й побіг до лісосмуги метрів за сто. Мовчун побіг услід. Він був у добрій фізичній формі, наздогнав швидко. Дав чергу в бік безпілотника.

— Біжімо! — крикнув я. Бухгалтер почав стріляти з дороги. Мабуть, хотів відволікти увагу на себе, але де там! Безпілотник не звертав на нього уваги.

Ми бігли щосили, ноги плуталися в озимині, до лісосмуги залишалося метрів двадцять, я різко зупинився і крикнув: «Лягай!». Мабуть, допоміг досвід спілкування з чудовиськами. Я впав, Мовчун теж, а попереду, якраз там, де б ми мусили забігати у лісосмугу, вибухнула ракета. Мене щось ударило по голові — досить сильно, але я не знепритомнів. Шолом урятував мені життя.

— Біжімо! — крикнув я, бо розумів, що безпілотник обов’язково повернеться. Підхопився, поточився й гепнувся в озимину. В очах потемніло. Мовчун підхопив мене й затягнув у лісосмугу. Там листя ще тільки починало розпускатися, добре сховатися було важко. Все ж краще, ніж просто у полі. Мовчун кинув мене в якусь яму, а сам побіг далі, дав кілька черг. Я став зариватися в листя. Прилетіла ще одна ракета, вибухнула метрів за двадцять. Потім безпілотник таки полетів геть. Я трохи почекав, відтак виліз.

— Мовчуне! Мовчуне! — Він не відповідав. Я подивився на дорогу. Побачив Бухгалтера, що лежав долілиць. — От лайно! — Побіг за Мовчуном. Знайшов його на землі, поруч із вирвою від ракети. — Мовчуне, Мовчуне! — Почав трясти його. Потім помітив, що дихає. Поплескав по щоках. Він розплющив очі. Здивовано глянув. — Живий?

Він кивнув. Я помітив на його бронежилет! кілька слідів від осколків. Пощастило, що не в шию чи обличчя. На дорозі загув двигун. Здається, «Нива» поверталася. Мабуть, аби добити нас і забрати моє тіло. Старанно працювали хлопці, хотіли мати докази. Тільки хер вам, а не тіло. Я схопив автомат Мовчуна — свій десь залишив. Поліз до краю лісосмуги. Знову стріляли. Я припав до землі, побачив, що Бухгалтер розстрілює «Ниву». Він удав, що мертвий, причаївся, а тепер ударив! Ну хитрун!

Я теж долучився. «Нива» вибухнула. Бухгалтер підвівся, помахав рукою і обережно пішов до вогняного авта.

— Треба тікати! — крикнув я.

— Зараз! — відповів Бухгалтер. Присів біля тіла, ще лежало неподалік. Копирсався в одязі. Заліз у нашу машину, виліз уже з повним наплічником, прибіг до нас. — «ЛуАЗ» увесь посічений кулями. На ньому не поїдеш. Ходімо пішки. Боєприпаси я взяв.

— Щось знайшов у вбитого? — спитав я.

— Український паспорт, новенький. Думаю, фальшивий. Татуювання: кажан, парашут і вогонь, я вже такі бачив.

— Де?

— На війні. Колись знищили розвідгрупу сепарську. Там у двох убитих кацапчиків такі були.

— Привіт від кремляді. — Я закивав. — Як вони нас знайшли?

— Нас вели, — пояснив Бухгалтер.

— Хто?

— Даївці. Зупиняли кілька разів, дивилися документи. Наче все в порядку, пропускали, але один обов’язково комусь телефонував. Невже вони хотіли вбити нас?

— Думаю, не вони, а росіяни.

— Вони здали нас росіянам?

— Або здали, або росіяни просто слухали їхні телефонні розмови. Ось так і вийшли на нас.

Ми пройшли кілька кілометрів, потім зустріли мужика на мотоблоці з причепом. Мужик був трохи нетверезий. Коли побачив нас зі зброєю, одразу спитав, чи не кацапи.

— А що? — Я не знав, які тут у населення настрої, і не поспішав із відповіддю.

— Якщо кацапи, я вас не повезу, — відповів він. Невисокий, із цапуватою рудою борідкою. — У мене зять із вами воює і племінник.

Дивився строго.

— Та свої ми, свої. Слава Україні! — сказав я, щоб заспокоїти.

— Героям слава! Сідайте! — зрадів. Ми повантажилися у причеп, який смердів гноєм. І сісти ні на що було,