Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Френсіс якось дивно кривився — заплющував очі та при цьому морщив носа й роздував ніздрі. Здавалося, він поводиться так природно, як тварина в зоопарку. Можливо, він страждав на короткозорість і намагався сфокусуватися на моєму обличчі.

— З вами все гаразд, Бреде?

— Так, звісно.

— Ви маєте кумедний вигляд.

— Чого вам треба?

— Не заперечуєте, якщо я вийду в місто й пообідаю?

— Пообідаєте? Я гадав, уже вечір.

— Лише трохи по дванадцятій. А в кухні є лише печені боби. Не заперечуєте…

— Так-так, ідіть.

— Я принесу чогось легенького для Прісцилли.

— Як вона?

— Спить. Бреде…

— Так?

— Можете дати мені один фунт?

— Ось.

— Дякую. І, Бреде…

— Що?

— Боюся, та бронзова штучка розбилася. Вона не стоїть як слід.

Він запхав теплий шматочок бронзи мені в руку, і я поставив його на стіл. Одна з ніг водяного буйвола погнулася, і він завалювався набік. Я подивився на фігурку. Пані всміхалася. Вона була схожа на Рейчел. Коли я підвів погляд, Френсіс уже зник.

Я тихенько зайшов до спальні. Прісцилла спала на високих подушках, трохи розтуливши рота. Комірець блузки стискав її шию. Сон заспокоїв, трохи пом’якшив її сварливе пригнічене лице, і тепер сестра здавалася молодшою. Вона дихала з приглушеним рівномірним звуком: «і-шю… і-шю». Черевиків Прісцилла так і не зняла.

Я дуже обережно розстібнув перший ґудзик на блузці. Вона розхристалася — зсередини комірець був страшенно брудний. Я зняв із Прісцилли черевики, тримаючи за вузькі високі підбори, і накрив ковдрою пухкі ноги в темних від поту панчохах. Вона перестала шепотіти під час дихання, але не прокинулась. Я вийшов зі спальні.

Зайшов до гостьової кімнати й улаштувався на ліжку. Думав про дві мої нещодавні зустрічі з Рейчел, про те, яким спокійним і задоволеним почувався під час першої та яким збудженим і схвильованим був зараз, після другої. Невже я «закохувався» в Рейчел? Чи можна мені хоча б погратися цією думкою, висловити її вголос для самого себе? Чи я вже готовий до веселощів катастрофічного масштабу, до справжнього лиха? А можливо, це несподівана форма відкриття того «прориву», на який я так довго чекав, мого порталу до іншого світу, туди, де на мене чекає бог? Чи це просто ніщо, швидкоплинні емоції підстаркуватої жінки, нещасливої в шлюбі, тимчасове сум’яття старого пуританина, який уже давно не мав жодної пригоди? «Так і є, — сказав я собі, — я вже давненько не мав ніяких пригод». Я пробував тверезо подумати про Арнольда. Але незабаром уже не усвідомлював нічого, крім палкого моря невиразного й ненаправленого фізичного бажання.

* * *

У наш час усеосяжний і майже незбагненний універсум причинно-наслідкових зв’язків звикли пояснювати «сексуальними мотивами». Ці незрозумілі сили дехто вважає справжніми двигунами історії, а дехто — загальнішими й універсальними законами, яких не оминути; їм приписують здатність перетворювати нас на злочинців, невротиків, божевільних, фанатиків, мучеників, героїв, святих чи зрідка на татів, що цікавляться вихованням, і матерів, що знайшли своє покликання, на безтурботну людську худобу й тому подібне. Якщо все це перемішати, на світі не залишиться нічого, що не пояснювали б «сексом» циніки та псевдонауковці, на кшталт Френсіса Марло, чий погляд на цю проблему ми скоро почуємо в усіх деталях. Сам я в жодному разі не належу до фрейдистів і на цій стадії мого «виправдовування», чи «апології»[33], чи як іще можна охрестити цей потворний трактат, хочу підкреслити цей факт, аби не виникало навіть можливості непорозуміння. Ненавиджу ці зляпані нашвидкуруч дурниці. Моє розуміння «потойбіччя», забороненого небесами, не варто вважати «науковим», тут ідеться про дещо геть інше.

Я так пристрасно наполягаю на цьому, бо здогадуюсь, як вірогідно, що якась недалека персона може трактувати деякі мої переконання саме в такому дусі. Хіба не я щойно розмірковував, чи неочікувана ласкава поведінка Рейчел не розбурхала мого таланту, про який я так довго знав, вірив у нього й самозакохано плекав. Яке враження про мене склалося в читача? Боюся, важко дати йому визначення, бо я ніколи не міг похвалитися чіткою самоідентифікацією, а хіба можливо описати влучно те, чого сам іще не осягнув? Однак моя природна чутливість не лише не захистить мене від осуду, а ще й спровокує щось на зразок такого: «Він зневірений чолов’яга, уже не молодий, йому бракує віри у свої чоловічі сили — природно, що він сподівається, що добрячий перепих допоможе йому, вивільнить таланти, в існування яких немає жодної причини вірити. Прикидається, що думає про свою книжку, а насправді думає про цицьки. Удає, що переймається своєю моральною правотою, а насправді його цікавлять зовсім інші моральні підвалини».

Мені хотілося б підкреслити, що такі пояснення не лише примітивні та «грубі», а й не влучають у ціль. Навіть розмірковуючи про можливість кохатися з Рейчел (а тоді я вже про це міркував, проте зі свідомо контрольованою неоднозначністю), я не був таким недалеким дурнем, щоб повірити, що буденна сексуальна розрядка подарує мені ту безмежну свободу, якої я так прагнув; я не мішав докупи божий дар і тваринні інстинкти. Проте наша свідомість настільки складно влаштована і її шари так тісно переплетені, що один тип змін нерідко символізує чи слугує праобразом для змін зовсім іншого штибу. Ти усвідомлюєш підводні течії, відчуваєш лещата долі, помічаєш дивовижні збіги — і світ повниться знаками: це не обов’язково свідчить про божевілля чи зародження параної. Такі речі й справді можуть бути провісниками реальних метаморфоз, які ще не відбулися. Майбутні події дійсно кидають навколо себе тіні. Письменникам відомо, що їхні книжки часто пророчі. Вони без зусиль помічають те, що станеться насправді. А що ці передбачення не лише пророчі, а ще й двозначні, збуватися вони можуть у геть іншій формі. Так сталося й тепер.

Не було нічого легковажного в тому, що передчуття неминучого одкровення об’єдналися з моїми турботами щодо книжки. Якщо якісь значні зміни мали ввірватися до мого життя, це обов’язково мусило стати частиною мого митецького розвитку, адже, розвиваючись як людина, я розвивався як митець. Рейчел і справді могла бути божественним посланцем. Вона кидала мені виклик, на який я муситиму відповісти або рішуче, або навпаки. Часто, розмірковуючи про себе серйозніше, доходив висновку, що я поганий митець, тому що боягуз. Та чи стане хоробрість у житті прототипом хоробрості в мистецтві, а може, навіть спонукатиме до неї?

Однак описати дилему можна було й по-іншому: грандіозний мислитель та автор вищий від наведених думок, він мусить співіснувати в мені з сумлінною сором’язливою людиною, сповненою вразливих моральних вагань і світських страхів.