Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

у двір. Коли зайшов до вітальні, Рейчел кинулася до мене й пригорнула спонтанним, але добре продуманим рухом. Ми захиталися, мало не впали на її плащ, який лежав на підлозі, а потім гупнулися в «Гартборнове» крісло. Рейчел намагалася проштовхнути мене в глиб крісла, ставши своїми колінами на мої, але я тримав її перед собою, наче велику ляльку.

— Ох, Рейчел, не заплутуйте все ще більше.

— Ви ошукали мене на кілька хвилин. Хай там як, ми вже добряче встряли. Щойно дзвонила Крістіан.

— Щодо Прісцилли?

— Так, я сказала, що Прісцилла залишиться тут. Вона сказала…

— І знати не хочу.

— Бредлі, я хочу вам дещо розповісти й хочу, щоб ви це обдумали. Я виявила дещо, коли писала вам листа. Чесно кажучи, через Крістіан й Арнольда я не надто переймаюся. Я раптом відчула, що це мене більше не турбує. Розумієте, Бредлі? Знаєте, що це означає?

— Рейчел, я не хочу все ускладнювати. Мені потрібно працювати, мені потрібно побути самому, я збираюся написати книжку, ціле життя чекав, коли зможу писати…

— Ви зараз маєте такий типово бредлівський вигляд, що аж плакати хочеться. Ми вже немолоді й геть не дурні. Не буде ніяких ускладнень, крім того, яке на Арнольдовій совісті. Але тепер народився новий світ, який буде лише вашим і моїм. Завжди існуватиме місце, де ми зможемо заховатися вдвох. Я потребую любові, більше людей, яких можна любити, я потребую вас, щоб було кого любити. Звичайно, від вас я хочу взаємності, але навіть це не надто важливо, а те, що ми робимо, узагалі не має жодного значення. Можливість тримати вас за руку — це вже диво, від якого знову кипить кров. Нарешті щось відбувається, я розвиваюся, змінююся, думаю про те, що сталося вчора. Роками я була мертвою, нещасною й жахливо потайною. Думала, що буду вірною йому до кінця своїх днів — і, звісно ж, буду, звичайно, я кохаю його, навіть не сумнівайтеся. Але кохати Арнольда — це наче жити в коробці, а тепер я звільнилася із цієї пастки. Знаєте, мені здається, що ми випадково знайшли ключ до цілковитого щастя. Я підозрюю, що взагалі не можна бути щасливим, поки тобі не мине сорок. Побачите, ніякої драми в цьому немає. Не зміниться нічого, крім речей глибинних. Я назавжди залишуся Арнольдовою дружиною. А ви можете їхати, писати свою книжку на самоті й робити, що вам заманеться. Проте кожен із нас матиме ресурс, ми матимемо одне одного, одвічний зв’язок, наче релігійна клятва, він завжди оберігатиме нас, якщо ви тільки дозволите мені любити вас.

— Але Рейчел… це буде таємницею?..

— Ні. Ох, тепер усе геть не схоже на те, як було ще зовсім нещодавно. Ми зможемо жити відкрито, тут немає чого приховувати. Я почуваюся вільною, як куля Джуліан, я пливу над світом і нарешті дивлюся на все згори вниз; які містичні відчуття. Ми не мусимо зберігати все в таємниці. Через Арнольда все змінилося. Нарешті я матиму друзів, справжніх друзів, я пливтиму над світом і матиму вас. Арнольдові доведеться змиритися із цим, можливо, він навіть дізнається, що таке покірність; Бредлі, тепер він наш раб. Тепер я знову житиму так, як волію. Ми стали богами. Хіба ви не бачите?

— Не зовсім, — витиснув із себе я.

— Але ж ви хоч трошки мене кохаєте, чи не так?

— Звичайно, я завжди вас любив, але мені важко зараз точно визначити…

— Не потрібно нічого визначати! У тому-то й річ!

— Рейчел, мені не хочеться почуватися винним. Це вплине на мою творчість.

— Ох, Бредлі, Бредлі. — Вона безпомічно засміялася, а потім знову підібгала коліна й повисла на мені всією своєю вагою. Ми перекинулися горілиць у кріслі; Рейчел залишалася здебільшого згори. Я відчував її вагу й бачив неподалік від свого її обличчя — хтиве та спотворене почуттями, незнайоме та зворушливе; я розслабився й відчув, як розслабилося її тіло, потекло моєю шкірою, мов густа рідина, залило собою всі щілини, наче мед. Її вологі вуста помандрували моєю щокою та зупинилися на моїх губах, наче божественний равлик запечатав величні ворота. Перш ніж запала темрява, я на мить побачив, як зазирнула до вікна похила Поштова вежа в ореолі синього неба. (Насправді це було неможливо, бо сусідній квартал затуляє її від мене.)

Френсіс Марло зайшов до кімнати, бовкнув: «Ой, вибачте», — і знову подався геть. Я повільно виплутався з обіймів Рейчел не через Френсіса (я звертав на нього не більше уваги, ніж на пса), а тому, що відчув сексуальне збудження й відповідну тривогу. Відчуття провини та страх, корінні мешканці моїх жил, яких тієї миті важко було відрізнити від бажання, проклюнулися та пророчо повідомили про себе. Тієї ж миті я надзвичайно розчулився через те, як Рейчел вірить у мене. Напевно, новий світ, про який вона казала, і справді існує. Чи можу я ввійти до нього, не ставши зрадником? У той момент я найбільше переймався зрадою, але не зрадою Арнольда. Мені слід було подумати.

— Мені треба подумати, — повідомив я.

— Звичайно, ви подумаєте. Ви з тих, хто весь час думає.

— Рейчел…

— Я знаю, ви збираєтеся сказати мені, щоб я пішла.

— Так.

— Я йду. Бачите, яка я слухняна. Не бійтеся того, що я сказала. Вам узагалі нічого не доведеться робити.

— Нерухома рушійна сила.

— Я побігла. Побачимося завтра?

— Рейчел, нині я страшенно боюся прив’язуватися до чогось. Ви вважатимете мене ницим і боязким… але насправді я дуже ціную й дуже вдячний… мені потрібно написати цю книжку, я мушу, і я мушу бути вартим…

— Я поважаю й ціную вас, Бредлі. Це частина вже сказаного. Ви набагато серйозніше ставитеся до письменництва, ніж Арнольд. Не переймайтеся тим, що станеться завтра та й узагалі. Я зателефоную. Не вставайте. Я хочу залишити вас у цьому кріслі, такого тендітного, високого й самотнього. Як… як… Податковий інспектор. Просто запам’ятайте: свобода, новий світ. Можливо, саме цього потребують ваші книжки, на це вони чекають. Ох, ви такий школяр, такий пуританин. Настав час подорослішати та стати вільним. На все добре, Бредлі. Хай ваш бог благословить вас.

Вона вибігла з квартири. Я залишився там, де був, як вона й просила. Те, що Рейчел щойно сказала, надзвичайно вразило мене. Я обмірковував почуте. Можливо, і справді, Рейчел — янгол, призначений мені долею? Усе було таким специфічнім, я сповнився сексуального бажання, і все це було так незвично.

Виявилося, що я витріщаюся в обличчя Френсіса Марло. Я збагнув, що він уже якийсь час перебуває в кімнаті.