Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Насідаючи вдвох на Тимура, вороги зовсім забули про його напарника. Та й не дивно - Том знав лише кілька найпростіших ударів та кілька захисних прийомів - "дощик" і "нижнє дзеркало". Я здивувався, як він ще тримав меч у бойовому стані.

Коли один із супротивників повернувся до Тома спиною, той не став мудрувати. Вдарив, як на тренуванні, — зверху вниз, навскіс...

Вперед кинулися і Кріс, і Толік, і Януш, ледь не завадивши один одному. За мить упав ще один хлопець. У третього того, що так хоробро відповів нам перед сутичкою, Тимур вибив меч.

— Я… я здаюся… — долетів до мене голос, що запинався. І відповідь Тимура:

— Ми не беремо полонених.

Тонко верещало лезо меча, випаровуючи повітря. Лише на секунду звук перейшов у соковите цмокання тіла, що розсікається.

З натовпу, хитаючись, вибрався Том. Білий, як молоко, з губами, що здригаються. Я штовхнув його в плече, посміхнувся. Все нормально ... Але він лише похитав головою і пішов мостом назад до замку.

Останній боєць тридцятки задкував, стискаючи меч обома руками. До нього почали підбиратися Тимур із Крісом. Тоді пацан зацьковано озирнувся... і вдарив мечем у живіт самого себе.

Ми завмерли. Настала повна тиша, навіть став чути далекий шум хвиль. Хлопчик стояв, тримаючись за рукоятку меча.

— Я сам… — тихо промовив він. — Не добивайте мене, гаразд? Я сам, я хочу додому.

Тільки коли він почав падати, я зрозумів у чому річ. На деяких островах вірили, що вбивши себе у безвихідній ситуації, учасник Ігри повертався на Землю.

— Навіщо ти сказав, що ми не беремо полонених? - Закричав Меломан. — Він через це…

— Але ж я не йому казав! - Огризнувся Тимур. — А того гада я дізнався, це він стріляв у Костю!

Я подивився на Інгу. І побачив, що вона плаче, мовчки, стримуючи ридання.

- Дімо, ну навіщо ви так? Навіщо?

Я знизав плечима, починаючи злитися. Чи я вбив цих хлопців? До того ж вони заслужили своє. А Інга мала розуміти, що сьогодні на мосту буде спекотно, коли просила взяти її з собою.

З дівчатами завжди так, навіть із найрозумнішими. Добиваються чогось, а потім ще й незадоволені. Напевно, в уяві вони все романтичніші, ніж у житті…

— Та скиньте їх нарешті! — вигукнув Толик. — Чого вартий?

- Ти й скинь! — зло відповів Сержан.

- І скину!

Інга заплющила очі. І я раптом зрозумів — вона має рацію. Ні, не тому, що ми помиляємось. Зараз зіткнулися дві правди і переможе її. Тому що вона дівчисько, і я не можу з нею сперечатися.

- Інго, ти ж бачиш, так виходить, - винувато сказав я. — Я не можу змінити те, що є. Що зробиш, якщо гарно не виходить. Краще проведи Тома до острова…

Вона кивнула, не розплющуючи очей. Повернулася, зробила кілька кроків. Знизу, перекриваючи сонячне світло, раптом спалахнули білі спалахи. Одна, друга, третя, четверта.

Інга побігла за Томом. Жмурячи очі, в яких плавали різнокольорові кола, я дивився їй услід.

— Дімку, пішли, — крикнув Толик.

Я повернувся. Діти вже відійшли метрів на сто. Мене від них нічого не відокремлювало — тільки червоні лакові плями на рожевому мармурі. Не дивлячись під ноги, я побіг за ними.

Щось у мені зламалося. Я бився разом з усіма, коли розбившись на групи, ми атакували з тилу інших захисників тридцятого острова. Я