Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

раптово суворим голосом, до перекладача: агваруни не повинні продавати каучук в Ікітосі, вони повинні виконати свої зобов’язання; ті чужинці ошукали їх, нехай вони забудуть про кооператив і подібні дурниці. Хазяїн Ескабіно повернеться, нехай торгують з ним як завжди, переклади їм це. І перекладач: надто швидко, сеньйоре, повторіть повільніше, — а капітан: тобі ясно сказано, не мороч голови.

І Хуліо Реатегі: байдуже, капітане, я зроблю йому таку приємність. Перекладач гарчить, жестикулює, Хум слухає, дме легкий вітерець, тихенько шелестить листя, чути сміх — це дівчинка й солдати бавляться біля наметів. Капітанові уривається терпець: скільки це ще триватиме? — трусить Хума за плече, — ти зараз не зрозумів, насміхаєшся з нас? Хум підводить голову, дивиться здоровим оком на губернатора, вказує на нього рукою, потім гарчить, і Хуліо Реатегі: що він сказав? А перекладач: лається, сеньйоре, ти, каже, диявол, сеньйоре.

У коридорі не було нікого, лише знизу долинав шум. Лампа, що висіла під стелею, була обгорнута в блакитний целофан і осявала блідим, немов досвітнім світлом, збляклі шпалери на стінах та ряд однакових дверей. Хосефіно підійшов до перших, прислухався, потім — до других; за третіми хтось сопів, легенько порипувало ліжко, Хосефіно постукав, і почувся голос Дикунки: хто там? — а тоді незнайомий чоловічий голос: у чім річ? Хосефіно побіг у глиб коридора, де панувала напівтемрява. Стояв там, причаївшись у кутку. Невдовзі забряжчав ключ, у блакитному світлі з’явилося чорне волосся, з-під долоні, приставленої до лоба, блиснули зелені очі. Хосефіно вислизнув з кутка й помахав рукою. Через кілька хвилин у коридор вийшов чоловік без піджака і, наспівуючи, почав спускатися сходами. Хосефіно ввійшов до кімнати. Дикунка саме застібала на собі жовту блузку.

— Літума приїхав сьогодні ввечері, — повідомив Хосефіно, немовби віддавав якийсь наказ. — Він унизу, разом з братами Леон.

Дикунка здригнулася всім тілом, її руки на мить заклякли між гудзиками. Проте вона не відвернулась і не сказала жодного слова.

— Не бійся, — заспокоїв її Хосефіно. — Літума нічого тобі не зробить. Він усе вже знає, і його це не цікавить. Зійдемо разом.

Вона знову промовчала й далі застібала блузку, але зараз так повільно, як тільки могла, незграбно крутячи кожен гудзик, перш ніж застібнути його, немовби пальці задерев’яніли від холоду. Однак обличчя в неї спітніло, блузка просякла вологими плямами на плечах і під пахвами. Кімнатка була маленька, без вікон, освітлена лише однією червонястою лампочкою. Хосефіно сягав головою мало не до стелі з гофрованої бляхи. Дикунка одягла кремову спідницю, якийсь час вовтузилася з «блискавкою», доки вона врешті не піддалася. Хосефіно нахилився, взяв з підлоги білі туфлі на високих підборах, подав їх Дикунці.

— Пітнієш зі страху, — сказав він. — Витри обличчя. Нема чого боятися.

Він пішов зачинити двері, а коли повернувся, Дикунка дивилася йому в очі не кліпаючи, з напіврозтуленими вустами, і ніздрі в неї тремтіли, немовби їй важко було дихати або ж вона раптово вловила якийсь сморід.

— Він п’яний? — за хвилину спитала Дикунка наполоханим, тремтячим голосом, рвучко витираючи обличчя серветкою.

— Трохи, — відповів Хосефіно. — Ми святкували його повернення у братів Леон. Він привіз добре піско з Ліми.

Вони вийшли. Дикунка поволі йшла коридором, однією рукою спираючись на стіну.

— Просто не віриться, що ти все ще не звикла до підборів, — сказав Хосефіно. — А може, це від хвилювання, га, Дикунко?

Вона не відповіла. У слабкому блакитному світлі її прямі й важкі вуста були подібні до стиснутого кулачка, обличчя затвердло, немовби вилите з металу. Вони спускалися сходами, а їм назустріч здіймався тютюновий дим і алкогольні випари. Коли внизу вималювалася зала, темна, галаслива, переповнена, Дикунка зупинилась, перегнулася ледве не навпіл через поручні, очі її розширились і з якимсь диким блиском забігали по невиразних постатях. Хосефіно вказав їй на бар:

— Онде, біля стойки, ті, що підіймають тост. Не впізнаєш його, бо він дуже схуд. Між арфістом і братами Леон, в костюмі з іскоркою.

Випроставшись, учепившись за поручні, Дикунка завмерла, обличчя її було наполовину закрите волоссям, неспокійний, з присвистом віддих підіймав груди. Хосефіно взяв її попід руку, і, пірнувши між стовплених пар, немовби в мутну водоверть, вони почали пробивати собі дорогу крізь задушливу товщу спітнілих людських тіл, смороду й невиразного гамору. Барабан і тарілки Боласа вибивали корридо, часом трохи голосніше вступала гітара Молодого Алехандро, і музика пожвавлювалася, та коли змовкали струни, вона ставала знову неритмічною, похмуро войовничою. Вони виринули з натовпу навпроти бару. Хосефіно відпустив руку Дикунки; Чунга випросталася в своєму кріслі-гойдалці, чотири голови повернулися, щоб поглянути на прибулих, і вони зупинились. Брати Леон, здавалося, були веселими, дон Ансельмо мав скуйовджене волосся, окуляри зсунулись на ніс. Рот Літуми, повний слини, скривився, одна рука намацувала стойку бару, щоб поставити склянку, очиці втупилися в Дикунку, друга рука механічно пригладжувала волосся. Нарешті він намацав стойку, відіпхнув Мавпу, і всім тілом посунувся вперед, але, ступивши крок, захитався, як дзига, що втратила силу обертання, і ошелешено витріщив очі; брати Леон підхопили його, коли він уже падав. Вираз обличчя не змінився, Літума далі дивився на Дикунку, глибоко дихав і, лише коли підійшов до неї, обважнілий, заслинений, підтримуваний братами Леон, злегка опираючись їм, болісний усміх з’явився на його обличчі, підборіддя затремтіло. Радий, маленька, бачити тебе, — і гримаса перекривила все обличчя, в очицях вимальовувався непідробний сум. Я теж радію тобі, Літумо, — сказала Дикунка, а він, хитаючись, повторив: радий, маленька, бачити тебе. Брати Леон і Хосефіно оточили свого приятеля, в його очах раптово з’явився блиск, ніби від якоїсь щасливої думки, і Літума, нахилившись до Хосефіно: привіт, брате, — впав у його обійми, — що за радість побачити тебе, брате. Стояв так, обіймаючи Хосефіно, белькочучи щось незрозуміле, видаючи час від часу глухий рик, але коли відпустив його, здавався вже спокійнішим — очі тепер не виказували нервової напруги, гримаса не спотворювала обличчя, і врешті він посміхнувся. Дикунка була спокійна — руки складені на спідниці, обличчя сховане за чорними, блискучими пасмами.

— От ми й зустрілися, китаяночко, — сказав Літума вже зовсім не затинаючись, зі щораз ширшою посмішкою. — Ходи сюди, давай вип’ємо, треба відсвяткувати моє повернення, я непереможний номер чотири.

Дикунка підступила до нього на крок, труснула головою, відкинула волосся, і в її очах засвітилися два зелених вогники. Літума простягнув руку, обійняв Дикунку за плечі й підвів її до бару, де панували ліниві зухвалі очі Чунги.

Дон Ансельмо, хоч і поправив собі окуляри, але підсліпувато водив руками в повітрі, а коли натрапив на Літуму й Дикунку, почав по-батьківському лагідно