Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

Миттєво відштовхую нахабу і не стримавшись даю йому дзвінкого ляпасу. Вперше у житті даю комусь ляпас. Та такого, що долоня спалахує. Мене б'є, шкіра вкрилася мурашками, як від морозу, а всередині пожежа.

Думала Скайлер розлютиться, але на озлобленому обличчі раптом з'являється усмішка.

Хлопець веде щелепою і проводить по підборіддю долонею.

- Значить, ще не все втрачено, - вимовляє з дивною інтонацією і напирає на мене важкими кроками. Відступаю назад, доки не впираюся ногами в кущі. Зроблю крок назад і впаду у колючі троянди. – А тепер покажи, на що ти здатна не тільки мені, Олівіє. Хоча б раз зроби вчинок, не боячись засудження. Стань собою, зрештою, а не підстилкою для решти.

А тепер він дав мені ляпас. Словесний, але набагато сильніший, ніж я йому.

Підстилка…

Підборіддя починає тремтіти, але замість сліз із мене виривається лють. З силою штовхаю його в груди.

- Такий розумний, правда? - Не витримую, знову переходячи на крик, - Ти бачив, що діється у нас у школі? Якщо я піду проти цих не нормальних, мене саму потім затопчуть.

- Іноді краще бути затоптаною, ніж ніким, - вимовляє Скайлер, ігноруючи мої поштовхи і упираючись у мене всім своїм напруженим тілом.

Він як стіна, яку не зрушити, не оминути.

- Я не ніхто, - гарчу. - Мені шкода Девіда та інших, але на що я здатна проти них?

- Якщо ти ні на що не спроможна, то ти ніхто.

- Чому ж ти сам не захищаєш його, якщо так упевнений у собі? – упираюся долонями у сталеві груди. У них шаленіло його серце, передаючись вібрацією мені. Згрібаю в кулаки чорну футболку, інакше точно впаду.

- Йому потрібний хтось, з ким він навчається давно. Хтось, хто співчуває та може підтримати. Хто може показати решті, що ця людина не одна.

- Але я одна. Що я можу зробити сама? – у щиколотки встромляються колючки, бо я вже буквально стою в кущах. Вони встромляються в шкіру і проколюють її, а Скайлер все ближче. Тисне. Напирає.

- Згадай себе, коли ти тонула, Олівіє. Ти хотіла, щоб тебе почула хоча б одна людина. А тепер уяви, що деякі ось так тонуть у школі щодня. Їх топлять, не даючи виплисти. І їх ніхто не чує. Точніше чує, але прикидається глухим, щоб не дай Боже його не потягли за собою на дно. - Скайлер раптово міцно охоплює мої зап'ястя і стискає їх. Шкіра спалахує, іскриться, доторкнувшись до нього. Хочу вирватись, але він не пускає. Ривком тягне до себе, схиляючи мені обличчя і обдаючи холодом. - Іноді однієї людини достатньо, щоб урятувати життя.

А потім також різко відпускає. Відходить і я мало не падаю, втративши рівновагу. Дряпаю повністю ноги ззаду, але утримуюсь.

Випущені, як із вогнепальної зброї, слова пронизують шкіру, випаровують внутрішні органи.

Обхоплюю себе руками, поки Скайлер іде до будинку, але на сходах зупиняється. Обертається.

- Так, і сходи до подруги. А то ти так загрузла у своєму «Ідеальному», - креслить пальцями в повітрі лапки, - житті, що навіть не намагаєшся дізнатися, що з нею. - І ховається за дверима.

Тара? Серце вибивається із нормального ритму. Що з нею?

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно