Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

19

Якби я зараз не сиділа, то точно присіла б.

Від обурення починають горіти кінчики вух.

- Зневажаєш? - Вигукую, піднімаючи на кілька тонів голос, - Це ще чому?

Скайлер різко веде машину вбік, обганяючи Ніссан, що плететься попереду, і мене кидає праворуч. Вчасно упираюся долонею у скло, інакше точно приклалася б головою.

Це що таке взагалі? Він завжди водить обережно, а зараз навмисно це зробив?

На всі очі дивлюся на бомбу, що цокає, а він знову мовчить. Тільки зуби міцніше стиснув, від чого жовна на гострих вилицях ходуном заходили.

Від нього злість пре і мене ж підживлює, як від сонячних батарей.

- Скайлер, я тебе запитала. Я тобі нічого не зробила, щоб ти мене зневажав.

- Нічого. І мені нічого не зробила. І оточуючим. Ти одне суцільне нічого, Олівія.

Сказав, а ніби по щоках хльоснув. Так само, як і Сібілла трохи раніше, назвавши мене ніким.

Рефлекторно стискаю кулаки. Усередині вулкан вивергається і тече по венах, артеріях, з шипінням залишаючи від кожної жменю попелу.

Господи, я ніколи ще не почувала себе такою злою. Наче все, що сиділо всередині, вирвалося назовні і накрило мене з головою. Я ніби захлинаюся у своїх емоціях, борсаюся, не розуміючи, як випливти.

- Що це означає? - Видавлюю крізь міцно стислі зуби.

Гострий погляд пронизує мене наскрізь, ненадовго відірвавшись від дороги.

- Хочеш знати?

- Будь ласка, поясни, чим я заслужила таке ставлення.

Скайлер киває, мовляв, «сама напросилася».

- Знаєш кого зазвичай зневажають?

- Кого?

- Тих, хто ні на що не здатний. Найсильніших ненавидять, розумним заздрять, а слабаків зневажають. Ось ти, слабачка, Олівіє! Жалюгідна і безхребетна!

У грудях різкий біль спалахує, як після удару у сонячне сплетіння. Відсахуюся назад, ніби він зробив це фізично і зараз продовжить бити далі.

- Я думав у тобі є стрижень. Все чекав, коли ти нарешті вилізеш зі свого панциря і покажеш себе справжню, але схоже, що ти настільки з ним зрослася, що вже чекати від тебе чогось не має сенсу.

- Який панцер?

- Той, під яким ти щодня ховаєшся. Від батьків, від однокласників, від свого, мати його, хлопця. Від себе!

Дихаю... Глибше. Видих за вдихом. Почуваюся так, ніби Скайлер здер стару рану і з задоволенням колупається в ній, завдаючи мені пекельного болю.

- Про що ти? - ледве повертаю губами, поки Скайлер уперто дивиться на дорогу.

- Ти чудово знаєш, про що я. Про те, яка ти поступлива і слабохарактерна. Робиш те, що хочуть від тебе інші і вже настільки загрузла в цьому всьому, що, напевно, якщо тебе запитати, чого ти сама для себе хочеш, ти навіть не відповіси. Вгадав?

На очі навертаються сльози. Хочеться закричати на нього, сколотити всього, але натомість я різко відвертаюся до вікна.

Ненавиджу його у цей момент. Усіма фібрами, кожною клітиною організму ненавиджу. Я навіть не знала, що здатна на таку ненависть на чиюсь адресу.

- Ну ось, будь ласка. - Скайлер показово кілька разів стукає кісточками по торпеді, - тук-тук, вилізь хоча б раз зі свого панциря, боягузко, і скажи мені все, що думаєш.

Серце б'ється швидко-швидко, погрожуючи мені серцевим нападом. Відчуваю, як по щоках стікають сльози і швидко стираю їх долонями, ще сильніше втискаючись у сидіння.

- Правда очі ріже, так, Олівіє?

Тільки зараз усвідомлюю, що ми в'їжджаємо до нашого двору. Я навіть не помітила, що ми летіли на шаленій швидкості і в максимально короткий термін дісталися додому.

Як тільки машина зупиняється, спішно вибираюся з неї і майже бігом прямую до дверей, але не встигаю пройти й кількох метрів, як Скайлер ловить мене за руку і ривком розвертає до себе.

Я охаю від болю і мало не врізаюсь у нього.

Скидаю голову і дивлюся на спотворене гнівом обличчя крізь пелену зрадливих сліз.

- Вгадав, так? У найболючіше ткнув? - гарчить він, нависаючи наді мною зверху.

— Відпусти мене, — вимагаю, борючись із комом, що роздирає горло.

Але цей упертий не чує. Дивиться на мене і з невірою хитає головою.

- Чорт і чому я тоді подумав, що ти сильна? - З розпачем на видиху.

– Коли тоді? - Не розумію я, смикаючи на себе руку.

– Коли побачив у тобі справжнє бажання захистити себе, – відповідає він, нарешті випускаючи мене, – Коли ти так самовіддано намагалася протистояти і не дати відібрати твій мобільний. Думав, ти сильна, а ти… звичайнісінька золота дівчинка.

З легень махом зникає весь кисень. Мене струмом пробиває до кісток, зачіпаючи нервові закінчення і замикання.

Різко відступаю назад, розширеними очима знищуючи того, хто і сам шматує мене поглядом спідлоба.

- То ти впізнав мене? – шепочу ошелешено.

- Звичайно, упізнав, - хмикає Скайлер. - З першої секунди, коли твій батько показав мені твоє фото ще в інтернаті. Вже тоді подумав, що буде цікаво знову з тобою зіткнутися, відчував, уявляв, як це буде. Як ти, упізнавши мене, зашипиш і почнеш захищати сім'ю. Але цього не сталося. А чому? - До болю впиваюся нігтями в долоні, відчуваючи, як розпорюю власну шкіру. - Бо ти злякалася. Вже тоді треба було зрозуміти, що ти не здатна ні на що, але я чекав. Чекав і потім, коли ти спостерігала за знущаннями над МакКоєм, чекав, коли слухняно погоджувалась з усім, що казала тобі мати. Навіть коли пішла займатися цими абсурдними стрибками на полі теж все чекав, що ти їх кинеш. Але чорта з два. Тільки заради того, щоб догодити своєму ідеальному хлопцеві, ти вирішила терпіти те, що всією душею ненавидиш.

- З чого ти взяв, що я ненавиджу? – піднімаю підборіддя, схльостуючи з потемнілими очима поглядами.

- А що, я не правий? - вишкірюється він, на кілька секунд уперши погляд у мої губи. - Тобі подобається? Чи подобається світити задом перед усім полем? - А потім раптом різко підходить і злісно задирає мені спідницю.

Обурення накочує немов відро холодної води.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍