Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

мене, а тому, що нього серйозніші плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.

Вранці я не міг кивнути ні рукою, ні ногою. Левадиха докірливо поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дівками в прохідках.

— Підеш до каменю, синку? — спитала, міряючи мене недобрим поглядом за те, що лежу впоперек ліжка зодягнений.

Я неохоче встав.

— Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витримуєш: день крізь день нема до кого слова мовити?

— Я з камінням розмовляю, — посміхнувся я. — Такі в нас бесіди, що важко повірити.

Нашвидкуруч поснідавши і прихопивши полуденок, я видрібцем, щоб трохи розім’ятись, рушив до бункера. Був визрілий, лінивий, як котисько, ранок. Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорій скатерці перекусив білим голубом і помахом крил розвіяв пір’я якийсь дивовижний орел. За селом Дністер повноводе заокруглився, немов хотів одчепитися від настирливих гір.

Біля бункера натруджене лезо викрешувало на сонці високу дугу. Микола, хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брусків.

— Що даси за роботу?

— Мені й так випадає знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк рішуче відмовляється брати золото.

— Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижні. Віднині я цілком належу тобі, отже, не зівай, витискай з мене всі соки. Раніше я не міг тобі допомогти. Що нам потрібно в першу чергу?

— Тесати. Гасити вапно…

— Клич ще двох-трьох хлопців і домовся з майстрами, щоб, коли доставимо дерево, розпочинали дах, двері, рама і всяку мізерію, без котрої хата — не хата. А далі?

— Треба сирівки на внутрішні стіни.

— Тобто маленької толоки?

— Ага.

— Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункері грали й танцювали, з бійниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацій.

— Коли так, то через місяць я матиму де сховатися від дощу. Не віриться: виворінь — присадився…

— Золото тебе запекло, і розігнався ти не на жарт, то чого мусолитись? До нового року навряд чи справишся, але це діло таке… Просто я хочу, щоб цей місяць тут кипіла робота.

— Мені вистачить твоєї присутності, щоб створити паніку.

Увечері ми відвели душу, насміявшись з Івана Лободи. Микола відігнав на Лісничівку коней, а я розтягнувся в бункері на оберемку соломи, прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив до рота палець: мовчи, мовляв.

— Дивись під акації, - прошептав він. — Бачиш? Чорніє. Наче хтось причаївся.

— Бачу.

– Іван Лобода. Сюди намірявся, та побачив мене і заліг. Ми зробимо вигляд, що забираємось геть, а тоді несподівано повернемось.

Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:

— Невже і він за мною пазить? От короста! Не раз виводжу їх, що й інших повинні б застерігати, а наступного дня знову є.

Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на Лісничівку. Микола оглянувся.

— Можна.

Перебіжками ми пустились назад до бункера. Дністром пливла довга тінь, одділившись від акацій. Лобода нас не міг бачити, бо були ми в сутінку під горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.

Та він упорався швидше, ніж ми добігли.

— Вишколений, як диверсант, — сказав Микола.

Я кинувся за Лободою, закричав:

— Стій! Стріляти буду?

І не в жарт у мені спрацював старий; давно не мащений механізм окопника. Заступило слух, одібрало від швидкого бігу пам’ять, я нічого не бачив, крім метляючої по ярузі тіні. Бракувало тільки вибухів і посвисту куль.

— Сті-і-і-й! Стріля-а-а-ю!

Лобода посковзнувся і пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками лився піт, волосся на чолі злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся і безсило впав біля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас дивився місяць і був немовби сконфужений.

— Пани добродії! — залементував Лобода. — Даруйте. Змилосердьтеся! Не розстрілюйте! У мене троє дітей і слаба жінка. Пани добродії! Змилосердьтеся!

Руками Лобода міцно стискав моє свердло. Я спитав, де він воював.

— У Франції, - простогнав він.

Я поклав йому на плече руку. Він тихо просив пощади.

— Спокусило подивитися на машинку.

— Не міг чесно?

— Затуманило розум.

— Ну й тікали! — засміявся Микола, наблизившись до нас. — Що один, що другий.

Він сміявся так заразливе, що і я не втримався, і Лобода захихикав. Я сміявся, щоб забути фронтову неосудність, Лобода — що все обійдеться миром, а Микола — із нас.

— Щось не второпаю: то бункер входить у твої володіння?

— Звичайно, Миколику, — похопився я. — Просто не позначено, це ж план.

Гривастюк повернувся із Залісся п’яний, та Гафійка примусила приготувати мені папери. Гафійка була ледь присоромлена, що батечко розсипається крізь сон «цілуй-ручками». Пишна, стигла, мов вишня, готова до заміжжя і материнства, з привабливо крутими боками і м’якими ніжними руками, вона комусь буде славною парою. Я так і сказав:

— Либонь, засватали? Цвітеш, Гафійко.

Очі її спалахнули.

— Дехто й сватав би, — одрікла вона без лукавства, та йому рушників не ткала. За ким серце тужить, той хату минає.

Вона зіперлась на стовп при штахетах, закинула очі на полумінь таємниче згасаючої днини і могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я поспішав.

…Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному папірці. О, акуратність. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе спокійніше. Здається, тоді легше жити, менше в душі плутанини. У мене буде порядочок, як у читальні. Усе матиме легкий і спокійний вигляд. Навколо хати висиплю рінню доріжки, зі сходу зроблю палісадник, щоб не бив вітер, на захід — ґаночок, у світлиці — море світла. В разі воєнної заварухи або ще якогось лиха зжену всіх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай діється божа воля.

Микола задрімав, підклавши під голову руку. Левадиха у хатчині видзвонює мисками. Іду з планом до неї.

— Пречиста діво Маріє! — кидається старенька. — Ой, це ти, Прокопику? Мені у п’ятах похололо. Хто, думаю, коли сінешні двері на засуві, а хлопці сплять?

— Не спиться. — Я вмостився на скрині, звісивши ноги.

— Жаль, жаль, що закидаєш старий грунт.

— Там же прірва. Треба гори, щоб завалити.

— Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небіжчик Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привітно. А сам лиш по дню на місяць бував дома. Всю дорогу на заробітках…

Пахло зіллям. Рум’янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно підливає мені розмаїтих відварів, а поправки?… Одійду аж у власній хаті. Понасаджую квітів, досвітками, прокинувшись, вистромлю з вікна голову і буду вдихати їх росяний аромат…

— Чи не заснув ти, синочку? — вивела мене із задуми Левадиха і аж сплеснула: