Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Чи зна$ш ти, кого віз, пеньок восмикутний? Червоного генерала.

— Хо?

— Ось тобі й "хо". Ви теж народець, мать вашу... Мало дай — собакам на хвости нав'яжеш. Ось, віз товаришів, дали один п'ятирик, такі — сякі !" Нарікатимеш всю зиму. А багато дав — теж тобі пече: "Ач, багачі які 1 Сорок карбованців відвалив. Гроші в нього не лічені"... Я б тобі нічогісінько не дав. Ображайся, як хоч. Однаково не догодиш. Ну ходімо... Прощай, бородо!

Навіть похмурий Іван Олексійович посміхнувся наприкінці михасевої запальної промови. З двору штабу на сибірському кудлатому конику вихопивсь червоноарміедь кінної розвідки.

— Звідки підвода? — крикнув він, на короткому поводі повертаючи коня.

— Тобі що ? — спитався Штокман.

— Патрони везти на Крутівській. Заїзди!

— Ні, товаришу, цю підводу ми* відпустимо.

— А ви хто такий?

Червоноарміюць, молодий і гарний парубійка, під'їхав щільно.

— Ми із Заамурського. Підводу не тримай.

— А... Ну, гаразд, хай їде. Па.няй, старий!

хь

* "

Насправді виявилось, що ніякої дружини в Усть-Хопер-ській не організуються. Була організована одна, але не в Усть-Хоперській, а в Буканівській. Дружину організував той самий комісар Малкін, посланий штабом 9 Червоної армії в низівські станиці Хопра, про якого дорогою роз повідав козак-старовір. (уланські, буканівські, слащевські

1 кумилженські комуністи та радянські робітники, поповнені червоноармійцями, становили досить поважну бойову одиницю, що нараховувала двісті багнетів при кількох десятках шабель доданої до них кінної розвідки. Дружина тимчасово була в Буканівській, разом з ротою Московського полку, стримуючи повстанців, що опитувались наступати з верховин річки фланки та Зимівної.

Побалакавши з начальником штабу, колишнім кадровим офіцером, похмурою й пошарпаною людиною, і з політко-мом —г московським робітником з заводу Міхельсона, Штокман вирішив зостатись в Усть-Хоперській. влившись до

2 батальйону полку. В чистенькій кімнатці, заваленій мотками обмоток, катушками телефонного дроту та іншпм військовим майном, Штокман довго розмовляв з політкомом.

— Чи бачиш, товаришу, — повагом казав присадкуватий жовтолиций комісар, що страждав від нападів гострого апендициту, — тут складна механіка. У мене хлопці все здебільшого москвичі та рязанці, трохи нижегородців. Міцні хлопці, робітники здебільшого. А от був тут ескадрон миронівців з його Чотирнадцятої дивізії, так ті воли-нили. Довелось їх вирядити назад до Усть-Медвидиці. Ти залишайся, роботи багато, треба з населенням працювати, роз'ясняти. Тобі ж зрозуміло, що козаки це... Тут треба на обачності матися.

— Все це я розумію не гірш від тебе, — посміхаючись на зверхній тон комісара й дивлячись на пожовклі білки його болісних очей, сказав Штокман. — А ось ти скажи мені, що це за комісар у Буканівській ?

Комісар гладив сіру щіточку підстрижених вусів, в'яло відповідав, коли-не-коли підводячи темнуваті, прозорі повіки.

— Він там один час переборщував. Хлопець він гарний, але не дуже розбираються в політичній обстановці. Алеж ліс рубають, тріски летять... ЗаРаЗ він евакуюю в глиб Росії чоловіче населення станиці... Зайди.ДО завгоспа, він вас на кошт зарахуЮі — сказав комісар, болісно морщачись, придержуючи долонею засмальцьовані ватяні штани.

Вранці 2 батальйон за тривогою збігавсь "до зброї", йшов переклик. 3а годину батальйон похідною колоною рушив на хутір Крутівський.

В одній з четвірок поруч ішли Штокман, Кошовий і Іван Олексійович.

З Крутівської на той бік Дону послали кінну розвідку. Слідом перейшла Дін колона. На розм'яклій дорозі 3 коричневими гнойовими патьоками стояли калюжі. Крига на Доні просвічувала неяскравою пухирчастою синявою. Невеличкі закрайці переходили по тинах. Позаду, з гори батерея посилала череди на купи тополевих левад, що виднілись за хутором (уланським. Батальйон повинен був, проминувши покинутий козаками хутір Уланський, посуватись в напрямку станиці Уланської і, зв'язавшись з ротою І батальйону, що наступала з Буканівської, оволодіти хутором Антоновим. За диспозицією командир батальйону повинен був вести свою частину в напрямку на хутір Безбородов. Кінна розвідка незабаром донесла, що на Безбо-родовому противника не виявлено, а правіше від хутора, верстов за чотири, іде часта рушнична стрілянина.

Через голови колони червоноармійців, десь високо, скрегочучи й гудучи, неслись набої. Невеличкі розриви гранат стрясали землю. Позаду, на Доні з тріскотом репнула крига. Іван Олексійович оглянувся.

— Вода, мабуть, прибуває.

— Безглуздо в цей час переходити Дін! Його от-от Зламає! — ображено буркнув Михась, що все не примінився ступати по піхотному — чітко і в ногу.

Штокман дививсь на туго перетягнуті ремнями спини тих, що йшли попереду, на ритмічне похитування гвинтів-чаних цівок з пригвинченими димчасто-сизими запотілими багнетами. Оглядаючись, він бачив серйозні байдужі обличчя червоноармійців, такі різні і без краю схожі одне на одне, бачив хисткий рух сірих шапок з п'ятикутними червоними зірками, сірих пп$нелей, жовтуватих від старості, та кошлато-сірих — которі (новіші; чув хлипкий і важкий похідний крок маси людей, глухий гомін, різноголосий кашель, дзв'якіт манерок; чув духовитий запах відсірилих чобіт, махорки, ремінної амуніції. Напівзаплющивши очі, він пильнував не збитись з ноги і, відчуваючи прилив великої внутрішньої теплоти до всіх цих, вчора ще незнайомих йому хлопців, думав ; "Ну добре, чому ж вони ось зараз стали мені такі особливо милі й жалісні? Що зв'язує ? Ну загальна ідея... Ні, тут, мабуть, не тільки ідея, а й діло. А ще що ? Може, близькість небезпеки та смерті ? І якось по особливому рідні..." І посміхнувся очима. "Невже старію ?"

Штокман із задоволенням, схожим на батківське почуття дививсь на могутню, круту велику спину червоноармійця, що йшов поперед нього, на червоний і чистий відрізок, юнацько-круглої шиї, що виднівся між коміром та шапкою; перевів очі на свого сусіда. Смугле голене обличчя, з плитами кров'яно-червоного рум'янцю, тонкий, мужній рот. Сам — високий, але складний, як голуб, іде, майже не махаючи вільною рукою, і все якось болісно морщиться, а в кутках очей — павутиння старечих зморщок. І потягло Штокмана на розмову:

— Давно в армії, товаришу?

Світлокоричневі очі сусіда холодно й допитливо, трохи скоса, майнули по Штокмані.

— З вісімнадцятого, — крізь зуби.

Стримана відповідь не розхолодила Штокмана.

— Звідки родом?

— Земляка шукаєш, старий ?

— Землякові буду радий.

— Москвич я.

— Робітник?

— Угу.

Штокман мельки зиркнув на руку сусіда. Ще не змиті часом сліди роботи з залізом.

— Металіст?

І знов коричневі очі пройшлись по обличчі Штокмана, по його злегка сивуватій, нечистій бороді.

— Токар по металу. А ти теж? — І мов би потепліло в кутках суворих коричневих очей.

— Я слюсарем був... Ти чого це, товаришу, все кривишся ?

— Чоботи муляють, зсохлись. Вночі в секреті був, промочив ноги.

— Не побоюєшся? — здогадливо посміхнувся Штокман.

— Чого?

— Ну як же, ідемо в бій.. о

— Я — комуніст.

— А комуністи, що ж, не бояться смерті? Не такі я* люди? — встряв до розмови Михась.

Сусід Штокмана зручно підкинув гвинтівку; не дивлячись на Михася, подумавши, відповів:

— Ти ще, братику, мілко плаваєш у цих ділах. Мені не можна боятись. Сам собі наказав, — зрозумів ? І ти до мене без чистих рукавичок в душу не лізь ... Я знаю, за що і 3 ким я воюю, знаю, що ми переможемо. А де головне. Інше все — дурниці — І, посміхнувшись якомусь своєму спогадові, збоку поглядаючи на профіль Штокмана, розповів:— Торік я був у загоні Красавцева на Україні. Бої були. Нас тіснили ввесь час. Втрати. Почали кидати ранених. І ось неподалеку від Жмеринки нас оточують. Треба було вночі пройти через лінію білих і висадити в тилу в них на річечці міст, щоб не допустити бронепоїзд, а нам пробиватись треба через лінію залізниці. Викликають охот-ників. Таких немад. Комуністи — було нас небагато — кажуть : "Киньмо жеребка, кому з нас". Я подумав і визвався. Взяв шашки, шнур, сірники, попрощався з товаришами, пішов. Ніч темна, з туманом. Відійшов сажнів із сто, поповз. Повз нескошеними житами, потім яром. З яру став виповзати, пам'ятаю, як шарахне в мене спід носу якийсь птах. Еге-е-е. За десять сажнів проліз повз сторожеву охорону, пробравсь до мосту. Кулеметна застава його охороняла. Годин зо дві лежав, вижидав моменту. Заклав шашки, почав у полах сірники палити, а вони відсиріли, не горять. Я ж на череві повз, мокрий від роси був, хоч викрути, головки відсиріли. І ось, старий, тоді мені стало страшно. Незабаром світанок, а в мене руки тремтять, піт очі залива . "Пропало все, — думаю, — не висаджу — застрелюсь",— думаю. Мучився-мучився, та все ж так-сяк запалив — і хода. Коли гахнуло ззаду, — я лежав за насипом під щитами, — у них крик зчинився. Тривога. Гахнули з двох кулеметів. Багато кінних пробігло повз мене, та хіба вночі Знайдеш ? Вибрався я спід щитів — і в жита. І тільки тут, Зна ш, віднялись мені ноги й руки, не можу рухнутись, та й баста! Ліг. Туди йшов нічого, хоробро, а звідти — ось так... І чи знанні, взяло мене на блювоту, всього вимотало в доску! Почуваю — і нічого вже немад, а все тягне. Еге-е-е..Ну, звісно, до своїх все ж добрався. — І пожвавішав, дивно потепліли й погарнішали, гарячково заблищавши, коричневі очі. — Хлопцям уранці, після бою, розповідаю, який в мене з сірниками номер вийшов, а дружок мій і каже : "А запальничку, Сергію, хіба ти загубив ?" Я — хап за нагрудну кишеню, — там ! — Витяг, креснув, — і, уяви, загорілась відразу.

Від дальнего острова тополь, гнані вітром, високо й швидко неслися два круки. Вітер кидав їх поштовхами. Вони вже були за сотню сажнів від колони, коли на Кру-тівській горі, після годинної перерви, знову гахнула гармата, пристрільний набій з тугим, наростаючим скреготом, почав наближатись, і коли виття його, здавалось, досягло найдужчого напруження, один з круків, що летів вище, враз шалено закрутивсь, як стружка, схоплена вихорем, і, косо простираючи крила, спірально кружляючи, ще намагаючись вдержатись, почав падати величезним чорним листком.

— Налетів на смерть ! — в захваті сказав червоноармідць, що йшов позад Штокмана. — Як його крутнуло,— здорово !

Від голови колони високою карогнідою кобилицею скакав, розбризкуючи талий сніг, ротний.

— В цеп!

Обсипавши Івана Олексійовича, що йшов мовчки, груддям снігу, галопом промчало трод саней з кулеметами.