Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

вже до мене:

Що се вни говоря,

Що ти втонув у Черемші?

Що б вни не сплескали!?

Та ж той Чермуш ось як любо

Голубить ті скали,-

Та тебе б мав утопити?..

Нє, Марку єдиний!..

А я твоїм вже боярам

Й дари приладила:

Кождіському по рантусі,

Ще й по рушникові!

А всім твоїм дружбам, Марку,-

По хустці шовковій!..

Де ж ти бариш?... 95 Може, й справді

Під білим камінєм?..

Я всім роздам рибарчикам

Все моє перстінє,

Ще й монество 96 їм розірву!

Они відшукають!..

Они?... Тебе?... Нє, Марочку!

Вни тебе не знають -

Ні то личко рум’яноє,

Ні твою уроду!

А я знаю... та й тя найду…» -

Та й бух! сестро, в воду!

В саме плесо!.. 97

А за колоду 98

Лягало сонечко спочить...

А як на другий день вставало -

Горицвіти стрілою гнали

Долів ріков… А се, мабуть,

У Чорне море вни женуть

Шукать керманича…

 

З-під юга

 

 

«Як же ж віє! наче пріє

З-під юга!..

Вадь, що з хмари громом вдарить

Потуга?..

Та коли вже, о южане,

Він обсушить ваші рани?

Коли то?..

Ще ти то,

Южане?» -

«Ще я то!

Почато:

До брані!!»

 

Будь здорова!

 

 

Будь здорова, Чорногоро!

Вже вовік тя покидаю!..

Муть в трембіту браття грати,

Я вже з ними не заграю.

Бо заграють тарабани -

Ті царські та голоснії,

Та цісарська музик-банда!..

Місяць світить, та не гріє…

 

Та не жаль ми, браття, того

Мого персня дорогого,

Що у дар дам тарабанцям,

Але жаль ми лиш одного -

А то: кучера лиш того,

Що чесала рідна мати...

Ножички цісарські срібні

Гарно вміють підтинати!

 

Будь здорова ж, Чорногоро!

І трембіто! і кедрино!

Що вни шепчуть? «Не загинеш?»

Знаю й сам, що не загину!

Гуцулові домовина -

Лиш з кедрини споконвіку!

Будь здорова, моя кедро,

Нім горі ся вернуть ріки!

 

НІМЕЦЬКІ ПОЕЗІЇ

 

 

Der Huzulen-Bergschütz

 

 

Wo im seidenweichen Moose

Schwarze Tannen purpurn blüh’n,

Wo das Reich der wilden Rose,

Und das Land voll Immergrün,

Dort, ja dorthin will ich gehen,

An den wilden Tschermoschstrand,

Auf die blauen Bergeshöhen,

In mein schönes Heimatland.

 

О wie schwer ist hier zu leben

Ohne Blüthe, ohne Duft,

Kann die Lider kaum mehr heben

In der glühend heissen Luft;

Und auf meinen Bergeshöhen

Quillt ein Odem göttlich rein…

In die Heimat lasst mich gehen,

Dort nur kann man glücklich sein.

 

Meiner Jugend heisses Sehnen

Trieb mich fern лот Heimatort.

In ein Land voll Trug und Thränen,

Edlen Herzen ohne Hort;

Keine Lorbeern, keine Ehren,-

Nehmt euch alles, alles hin,

Mich nur mich lasst wiederkehren

In mein Land voll Immergrün!

 

Гуцул-стрілець

 

 

Де цвітуть стрімкі ялиці

Красно на шовкових мхах,

Де барвінок на землиці,

Дикі рожі на верхах,

Де високі гори сині,

Черемош шумить, як гай,-

Я б туди злетів і нині,

В мій прегарний рідний край.

 

Ох, як тяжко тутки жити,

Де ні пахне, ні цвіте;

Годі очі отворити -

Так жара пече, гнете!

А у краю у мойому

Прохолода, як в раю…

Ох, пустіть мене додому -

Тільки там я віджию!

 

Туга серця молодого

Вигнала у світ мене,

В край, де сліз і зради много,

Чесному життя сумне…

Славу і вінок лавровий -

Все відступлю вам; беріть -

Лиш у край мій барвінковий

Хоч мене, мене пустіть!

 

Переклав Осип Маковей

Die Heimkehr

 

 

Im schattigen Westen weht süsse Luft,

Es schlummern die Bäume im Maienduft,

Der Wanderer aber, er schlummert nicht,

O leuchte ihm heiter, du Mondeslicht!

 

O leuchte nur, leuchte von deiner Höh’,

Es thut ja dem Armen das Herz so weh,

Die Augen, die sind ihm von Tliränen nass,

Die Wangen, die jungen, wie Marmor blass.

 

Was wäre, was also das Herz ihm bricht? -

Ich mag ihn nicht fragen, und weiss es nicht,

Er blickt ja so dräuend, so düster drein,-

O leuchte ihm heiter, du Mondesschein!

 

Ja, leuchte nur, leuchte, die Nacht ist still,

Der Wanderer nähert sich seinem Ziel,

Ist’s etwa das Hüttchen am tollen Strand,

Das kunstreich gezimmert einst seine Hand?

 

Das Hüttchen, das traute, das ist es nicht,

Es träumen nur Trümmer im Mondeslicht,

Der Düstere sieht nicht die schwarze Spur,

Er sieht nur die Kreuze auf weiter Flur.

 

Ja, Kreuze, die schimmern in stiller Nacht,

Ein Gräber der Gräber, der haltet Wacht,

Der Wanderer rüttelt das Eisenthor,

Der Wächter der Todten, er lugt hervor:

 

«Wer will hier berennen die Friedhofsthür?»

Ich bin es, ich gebe drei Gulden dir,

Nur lass mich geschwinde, geschwind hinein,

Und führ’ mich zum Grabe der Schwester mein.

 

Wie hier ist begraben, was ich geliebt,

Hier alles begraben, was mich geliebt? -

O Schwester lein, Schwester, gib her die Hand,

Ich bin ja gekommen aus fernem Land.