Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, телефоную, щоб...

- Хвилинку,- перебив я.- Ви все-таки скажіть: приїдете ви чи ні?

- Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Грінвічі й вони певним чином розраховують на мене на завтра. Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.

В мене мимоволі вихопилося «гм!» - і він, певно, почув, бо відразу заторохтів:

- Я, власне, дзвоню вам з приводу туфель. Розумієте, я залишив там пару туфель. Чи не важко вам було б сказати лакеєві, щоб він їх мені вислав? Розумієте, це тенісні черевики, я без них просто не можу. Нехай їх вишлють на адресу містера Б. Ф...

Прізвища я вже не чув, бо повісив трубку.

А трохи згодом я відчув і сором за Гетсбі - один із тих, кому я дзвонив, дуже прозоро натякнув, що, мовляв, Гетсбі дістав по заслузі. А втім, я сам був винен: цей добродій належав до тих, що найєхидніше кепкували з Гетсбі, попиваючи його вино, і мені не слід було дзвонити йому.

Вранці в день похорону я сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого способу зв’язатися з ним. Ліфтер показав мені на двері з табличкою «Акціонерне товариство «Свастика», я штовхнув їх і ввійшов. Спочатку мені здалося, що в конторі нікого немає, та після того, як я кілька разів гукнув: «Чи є тут хто?» - за перегородкою спалахнула голосна суперечка й за хвилину з внутрішніх дверей вийшла гарненька чорноока єврейка й неприязно зміряла мене поглядом.

- Нікого немає,- сказала вона.- Містер Вольфсгайм поїхав до Чікаго.

Принаймні половина сказаного явно не відповідала дійсності, бо хтось за перегородкою почав фальшиво насвистувати «В трояндовім саду».

- Будь ласка, скажіть містерові Вольфсгайму, що до нього прийшов містер Каррауей.

- Ви що ж хочете, щоб я вам його з Чікаго приставила, чи що?

В цю мить з-за дверей гукнули: «Стелло!» - і я впізнав голос Вольфсгайма.

- Залиште свою картку на столі,- квапливо сказала вона. - Коли він повернеться, я йому перекажу.

- Слухайте, я ж знаю, що він тут.

Обурено взявшись у боки, вона підступила на крок до мене й заляскотіла:

- Звідки беруться такі настири? Пруть напролом! Життя від вас немає! Коли я кажу, що він у Чікаго, то він у Чікаго!

Я назвав ім’я Гетсбі.

- О-о! - Вона знову зміряла мене поглядом.- Тоді заждіть хвилинку. Як, ви сказали, ваше прізвище?

Вона зникла. За мить на дверях з’явився Мейєр Вольфсгайм, скорботно простягаючи до мене обидві руки. Він завів мене до свого кабінету, сказав скорботним голосом, що ми всі переживаємо спільне горе, й запропонував мені сигару.

- Я згадую, яким він був, коли ми з ним зустрілися вперше,- заговорив він далі.- Молодий майор, щойно з армії, весь у медалях, отриманих на фронті. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі - не мав за що купити цивільний костюм. Уперше я побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці - він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. «Ходімо пообідаємо»,- сказав я йому. Вірите, він за півгодини наїв більш як на чотири долари!

- Ви допомогли йому стати на ноги? - спитав я.

- Допоміг? Я зробив з нього людину.

- Он як.

- Я витяг його з твані, з нікчемства. Він мені зразу припав до вподоби: такий гарний, ввічливий хлопець, а коли він іще сказав мені, що навчався в Оксфорді, я подумав: «Ну, цей хлопчина може тобі придатися!» Я змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. Та й діло для нього зразу знайшлося - в одного мого клієнта в Олбані. Ми з ним завжди й у всьому були разом.- Він підніс два товстих пальці.- Отак, як ці пальці.

Цікаво, подумав я, чи не наслідком цього співробітництва була й ота афера з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадцятого року?

- А тепер його нема серед живих,- сказав я.- І ви, як його найближчий приятель, приїдете сьогодні ховати його.

- Так, я хотів би приїхати.

- То в чому ж річ?

Волосся в його ніздрях злегка затремтіло, на очі набігли сльози, і він похитав головою.

- Я не можу - мені в таке діло не можна вплутуватися,- сказав він.

- Вплутуватись? У що? Адже все вже скінчилося.

- Коли десь когось убили, то я туди й близько не підходжу. Я не вплутуюся. Тримаюсь якнайдалі. Замолоду я, звісно, був інший - якщо в мене помирав приятель, все одно як, я лишався при ньому до кінця. Може, вам це видасться сентиментальним, але так воно було: до самісінького кінця.

Зрозумівши, що з якихось потаємних причин він вирішив на похорон не їхати, я підвівся.

- Ви скінчили університет? - несподівано спитав він.

Я подумав був, що він зараз зробить мені якусь пропозицію, але він тільки покивав головою і потис мені руку.

- Людині потрібна дружба за життя, а не по смерті,- зауважив він.- Я особисто вважаю, що мертвому все це вже ні до чого.

Коли я вийшов з його контори, небо захмарилось, і до Вест-Егга я повернувся під ріденьким дощем. Перевдягнувшись, я пішов до будинку Гетсбі. Містер Гетц схвильовано ходив з кутка в куток холу. Він переймався дедалі більшою гордістю за сина та за синове багатство і тепер хотів показати мені щось.

- Джіммі прислав мені цей знімок.- Він тремтячими пальцями витяг гаман.- Ось, подивіться.

То була фотографія особняка, заяложена, з поламаними ріжками. Містер Гетц збуджено тицяв у неї пальцем, привертаючи увагу до кожної подробиці: «Ось, подивіться!» І щоразу заглядав мені в очі, шукаючи в них захват. Певно, він цю фотографію показував так часто, що вона стала для нього реальнішою від самого будинку.

- Це мені Джіммі прислав. По-моєму, чудове фото. На ньому все так добре видно.

- Справді чудове. А ви з ним давно бачилися?

- Він приїздив до мене два роки тому й купив мені