Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один».

Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу - він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було - тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам’ятка давніх бурхливих часів.

Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети,- так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі - супроти всіх.

 

«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою і не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом прибило.

Щиро ваш

Мейєр Вольфсгайм»

 

А нижче похапцем дописано:

 

«Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю».

 

Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що викликає Чікаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий голос:

- Це говорить Слегл...

- Слухаю.- Прізвище було мені незнайоме.

- Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою телеграму?

- Ніяких телеграм не було.

- Той шмаркач Парк ускочив-таки,- скоромовкою заговорив Слегл.- Його схопили, коли він подавав папери касирові. Уявляєш, за п’ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...

- Алло, алло! - квапливо урвав я його.- Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.

На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз’єднали.

 

 

Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.

Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.

- Я довідався з чікагської газети,- сказав він.- В чікагській газеті було написано. Я зразу ж виїхав.

- Я не мав вашої адреси.

Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.

- Це зробив божевільний,- сказав він.- Тільки божевільний міг зробити таке.

- Ви хоч кави випили б,- наполягав я.

- Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...

- Каррауей.

- Мені вже справді краще. Де Джіммі?

Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.

Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.

- Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...

- Моє прізвище Гетц.

- ... містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.

Він похитав головою.

- Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..

- Ми були з ним близькими приятелями.

- Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.

Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.

- Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.

- Ваша правда,- ніяково сказав я.

Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув.

Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.

- Ви говорите з Каррауеєм.

- А! - радісно вигукнув він.- Вам дзвонить Кліпспрінджер.

Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.

- Похорон призначено на завтра,- сказав я.- Приїздіть сюди на третю. І будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.

- Так, так, неодмінно,- квапливо погодився він.- Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...

Його тон насторожив мене.

- Але ж самі ви,