Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

Вдень з'явився Олег. Високий, худий і не просто засмаглий, а продублений на вітрі, сонці й морозі. Довго обіймав Фоміна, дружньо привітався з Сашком. Обидва приятелі закидали один одного запитаннями. Михайло Миколайович Сашкові пояснив:

— Олег працював у нас у розшуку. Не знаю чому й за які заслуги, міськком партії направив його на навчання в геологічний. Закінчив і тепер ось блукає по тайзі, обнявшися з ведмедями, золото шукає.

— Що там золото! — зітхнув Олег. — Молібден тепер набагато потрібніший. Молібден — це міцна сталь, і не будь-яка, а броньова. Його якраз ми й шукаємо. Ось послухайте, хлопці, що зараз у тайзі робиться. Кілька партій ведуть розвідку для майбутньої траси. Від Байкалу до Амуру пройде нова залізниця. Друга, і через найзаповідніші місця, кілометрів чотириста — п'ятсот на північ од нашої магістралі. Ви не уявляєте, скільки там, у землі, всякого добра. А як зміняться ті краї! Виникнуть нові копальні, будуть збудовані заводи, виростуть міста, розквітне найглухіша тайга. А ти, Михайле, кажеш — золото. Та там його знаєш скільки? — Олег дістав із польової сумки складену вчетверо кальку й показав обом жирний чорний пунктир, що проліг од Байкалу до Амуру через річки, болота й гірські перевали. Сашко прочитав назву, чітко виведену вгорі: «БАМ-транспроект».

— Ось у зоні майбутньої Байкало-Амурської залізниці ми, геологи, весь час й ганяємо. Чого, брате, там тільки нема: залізо, вугілля, нафта, рожевий мармур!.. А вам би тільки золото!

— Коли ж це буде?

— Думаю, Мишо, через кілька років закипить робота. Проведуть розвідку по всій трасі, затвердять і почнуть будувати.

Того ранку Фомін несподівано відправив Сашка додому переодягатися.

— Пробач, брате, вчора не встиг попередити, та й, щиро кажучи, сам точно не знав. Одягни білу сорочку, костюм, краватку, та не подумай свої модні качині чоботи надівати. Треба мати гідний вигляд. Йди і швиденько назад.

Щойно Сашко повернувся, як Фомін оголосив, що його викликає начальник управління міліції області.

У просторій приймальні Дорохов побачив Боровика, і не в своїй звичайній гімнастерці, а в новому строгому костюмі. Тут-таки, як звичайно, трохи осторонь, сидів також причепурений Андрій Нефедов.

З кабінету начальника управління виглянув Чертов.

— Зібралися? Тоді заходьте.

Дорохов був у високого начальства вперше, і кабінет йому сподобався. Величезний, світлий, уздовж стін стільці в білих чохлах, на підлозі килим. Прямо навпроти дверей масивний письмовий стіл, а над ним на білій стіні портрет Дзержинського.

В одному з крісел сидів секретар Іркутського міськкому комсомолу, поруч умостився Чертов. Дорохову й раніше доводилося бачити начальника управління, але здалеку й побіжно. Сашко знав, що начальник — герой громадянської війни, що в усій області тільки він один носить чотири ромби. Сашкові впало в око, що обличчя в начальника геть у зморшках і повнота в нього якась хвороблива. Навіщо ж їх усіх зібрали? Для звіту, чи що? А може, дізнатися, як вони, комсомольці, справляються з роботою?

— Почнемо? — Чертов узяв зі столу папір і почав читати: — «Наказ по управлінню міліції УНКВС Іркутської області. По особовому складу. Перше: практикантів Боровика Анатолія Єгоровича, Дорохова Олександра Дмитровича і Нефедова Андрія Васильовича за виявлену старанність при вивченні карно-слідчої справи, сумлінність, ініціативу та сміливість зарахувати на посаду уповноважених карного розшуку. Друге: уповноваженого карного розшуку О. Д. Дорохова за затримання в позаслужбовий час чотирьох небезпечних злочинців з краденими речами та цінностями на велику суму при спробі збути награбоване нагородити кишеньковим металевим годинником з написом: «О. Д. Дорохову за успішну боротьбу зі злочинністю».

Начальник управління вийшов на середину кабінету з червоною квадратною коробочкою в руках.

Зніяковілий Сашко підійшов, не знаючи, що йому казати й що робити.

Начальник управління передав йому коробку, поздоровив.

Дорохов промимрив щось невиразне у відповідь і повернувся на своє місце. Не витерпівши, відкрив коробку: виблискуючи золотавим циферблатом, у ній лежав великий плаский годинник Кіровського заводу. Перший годинник у його житті.

Уповноваженим Анатолію Єгоровичу Боровику, Андрію Васильовичу Нефедову також оголосили подяку й нагородили їх цінними подарунками…

Наприкінці жовтня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року Дорохова викликав начальник відділу кадрів. Він запитав про здоров'я, поцікавився, як служить батько, і раптом оголосив:

— Вирішили ми тебе, Олександре Дмитровичу, відправити в Читинську область.

— Як це відправити? — не зрозумів Сашко.

— Так. Перевести туди на роботу.

— Це ж чому? В чому я провинився?

— Ні в чому ти не провинився, Дорохов, і ніхто тобі ні за що не докоряє. З Головного управління міліції, з Москви, прийшов наказ направити в Читинський карний розшук трьох досвідчених працівників. До-свід-че-них, — по складах повторив начальник відділу кадрів. — Одного ми беремо з апарату, а двох з районів. Порадилися й вирішили на самостійну роботу послати тебе. Боровика й Нефедова поки що ранувато, а ти, на думку Чертова, впораєшся.

Сашко, засмучений, ображений, прийшов до Фоміна.

— За що, дядьку Мишо? Я ж працював сумлінно, чесно, а мене до Чити.

— Не гарячкуй, Сашко. В карному розшуку тобі доведеться працювати довго, а може, все життя. І переводитимуть тебе з місця на місце не раз і посилатимуть туди, де важче. Мені, ти думаєш, легко? Звик я до тебе. Але така в нас робота. А з самостійною роботою, вірю, ти впораєшся. Тільки думати, Сашко, треба, головне — думати.

У поїзді Сашко довго стояв у тамбурі. Давно відплив перон. Розтанули обличчя проводжаючих, розпрощався Сашко з хорошими людьми… «А що чекає мене там, у Читі? — думав він. — Які будуть товариші, як зустрінуть? Мабуть, чекають досвідченого, такого, як Фомін або Картинський, а тут на тобі, хлопчисько, вчорашній практикант…» Непомітно він вийняв з кишені і ще раз